WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Категорії діалектики - Курсова робота

Категорії діалектики - Курсова робота

інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта - це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.
З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено,
що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.
Було встановлено, що різним типам зв'язків між частинами відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з'ясування, що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).
Дослідження цих категорій сприяло розвиткові системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.
Важливий внесок у формування системності зробила німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалося в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань почала належати до функцій філософії.
Проте до середини XIX ст. панівними були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мислився як становлення суми знань про його частини й здійснювався від пізнання частин до цілого.
З середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К. Маркс та Ч. Дарвін). Згідно з розумінням Маркса, не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як "соціальний організм" зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це допомогло одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби та здібності, цілі й завдання діяльності.
Теорії Маркса і Дарвіна сильно вплинули на розвиток системного підходу, сприяли його поширенню на пізнання та практику. Становлення системних уявлень сприяло дослідженню з урахуванням цілого, що потребувало, у свою чергу, розробки методів мисленого розчленування предметів на частини у процесі їх пізнання. У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Ґрунтовно досліджуються й принципи системного підходу. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція системності. В ній насамперед осмислюються категорії системи, елементу і структури.
Система - це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.
Елемент - це нерозчленований (в наявній системі, за наявних можливостей) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як свідчать сучасні наука і практика, просте й складне має відносний характер.
Нині в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.
Структура - відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.
Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані й взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати власну структуру й бути представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть існувати різні відношення, зв'язки та взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна вирізнити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими) .
Хоча у ролі системи можна розглядати будь-який об'єкт, проте не до кожного об'єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв'язки. Об'єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями.
До них можна зарахувати різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи чи виходячи до них (з них), елементи не змінюються, оскільки властивості сукупності збігаються з властивостями цих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.
Системніоб'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них є характерною поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об'єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку сукупність елементів і зв'язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об'єкт). Наприклад, у будь-якому інженерному об'єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено цей механізм.
У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв'язків. До першого типу належать об'єкти, елементи яких взаємопов'язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоча можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються організованими (неорганічними) системами.
В органічних системах чітко виражені системні зв'язки і риси цілісності (біологічний організм). У них не допускаються виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, а й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв'язки.
Система може бути зрозумілою лише у зіставленні з її оточенням. Залежно від зіставлення розрізняють такі типи поведінки систем, як реактивну (визначається середовищем), адаптивну (визначається середовищем і функцією саморегуляції) та активну, де важливу роль відіграють перетворення середовища відповідно до вимог системи. Найскладнішими є самоорганізовані системи. Вони включають в себе не лише зв'язки координації, а й зв'язки субординації (біологічні кореляції, система норм у суспільстві тощо).
Вимоги сучасного технічного розвитку (телефонний зв'язок, радіолокація, обчислювальна техніка) підвели вчених і практиків до необхідності глибокого розуміння цих категорій, до створення такої методології, яка
Loading...

 
 

Цікаве