WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Поняття душі у філософії Арістотеля і сучасність - Реферат

Поняття душі у філософії Арістотеля і сучасність - Реферат


Реферат на тему:
"Поняття душі у філософії Арістотеля і сучасність"
Середньовічні мислителі з особливою увагою поставилися до вчення Аристотеля про душ, викладена в однойменному трактаті. Аристотель починає з того, що душу є не тільки в людини. Її мають також рослини і тварини. Рослинна душа, по Аристотелеві, має здатність росту, харчування і розмноження. Тваринна душа відрізняється тим, що має почуття. Душу людини є розумна душа.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі - розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум - це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Інша важлива властивість душі, по Аристотелеві, її безтілесність. Він послідовно й аргуметування відстоює те, що душу не може бути тілом, тому що вона є, як виражається Аристотель, зміст і форма. Причому душу як форма живого тіла не є зовнішньою формою, це внутрішня форма живого тіла, що Аристотель називає ентелехією. Водночасс заперечуючи піфагорійцям і своєму вчителю Платонові, Аристотель наполягає на тому, що душа невіддільна від тіла, а тому неможливо переселення душ. Особливо це стосується рослинних і тваринною душ. Що стосується душі людини, то про її безсмертя Аристотель дозволяв собі різні судження, що породило суперечки серед його послідовників у середнього століття й епоху Відродження.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
В своєму трактаті "Про душу" Арістотель визначає душу в системі понять своєї метафізики: "Слід вважати душу суттєвою формою фізичного тіла, яке має життя в потенції, а субстанція як форма є ентелехія. Душа, таким чином, є перша ентелехія фізичного тіла, яка потенційно має життя". Всі речі - сплав матерії й форми, матерія - це потенція, в той час як форма - це ентелехія, або акт. Душа як "ентелехія тіла" складає форму, яка рухає матерію, змінює й формує її. Найнижчий род душі - душа рослинна, яка, будучи обмеженою здатностями харчування й відтворення, належна рослинам. У тварин сюди долучається душа, яка відчуває, яка разом з тим здатна мати бажання, а частково й рухатися. На сам кінець, у людини до всього цього долучається розум.
Душа, за Арістотелем, потребує особливого піклування й удосконалення. Він розвиває вчення про моральнісність як про "похвально здобуту якість душі". Душа етично доброчесна в тій мірі, в якій практичний розум оволодіває афектами. Доброчесність - це "порив до прекрасного, поєднаний із міркуванням". Чесноти розумної частини душі здобуваються шляхом навчання, а етичні - шляхом виховання. До доброчесності слід віднести, по-перше, вибір правильних засобів і, по-друге, слідування добропорядній меті - правильному предмету бажання.
Арістотель розрізнює першу й другу філософії. Перша філософія, або метафізика, належить до всього того, що перебуває над природою. Фізика, або природа, складає другу філософію. Природа не співпадає з сущим, оскільки суще стоїть вище за природу. Предмет першої філософії - "суще як таке". Вона вивчає в цілому причини й начала всього сущого. Арістотель називає ці причини вищими, а начала першими.
Розглядаючи "суще як таке" в аспекті його причин, Арістотель виділяє чотири першоначала чи вищі причини: форму, матерію, початок руху (причину руху) й мету. Ці чотири начала визначаються виходячи із більш загальних понять можливості й дійсності, двох основих станів сущого. Матерія й початок руху виражають поняття можливості, а форма й мета - поняття дійсності.
Бог Арістотеля - філософський Бог. Арістотель не пантеїст, у нього Бог не розчиняється в природі. І хоча Арістотель говорить про Бога, що "Бог - жива істота" і що життя, безперечно, належне йому, але під життям Бога Арістотель розуміє виключно діяльність його розуму - божественне мислення. Власне кажучи, сам Бог і є чистий діяльний розум, самодостатнє, саме на собі замкнене мислення. Бог Арістотеля - "першодвигун", "остання форма". У "першодвигуні" дійсність співпадає з можливістю, тому він недвижимий, однак сам є джерелом усякої зміни, виникнення й знищення.
За Арістотелем, рух взагалі є "актуалізація того, що в потенції вже існує". Один з чотирьох видів руху (які розуміються як зміна в широкому смислі) передбачає прагнення предметів до досягнення "природного місця" - "ентелехії", до повноти здійснення. Причиною всезагального руху виступає "першодвигун", який, за поясненням Арістотеля, приводить у рух все інше так, як рухає, наприклад, предмет любові людину, яка любить. На цьому тяжінні, спрямованості, базується ідея ієрархічно (за ступенями досконалості) побудованого світу в Арістотеля.
Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арістотеля - Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".
Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Арістотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Арістотелем,- наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: поперше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; подруге, її предметом є "божественні предмети". Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Література:
1.Аристотель, Соч. в 4-х томах, Изд-во "Мысль", М., 1981
2. Аристотель, "Этика", Изд-во АСТ, М., 2002
3.Д. Антисери и Дж. Реале, "Западная философия от истоков до наших дней", Изд-во "Пневма", СПб, 2001
Loading...

 
 

Цікаве