WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Доля людини в XX столітті - Реферат

Доля людини в XX столітті - Реферат

житті. І такими підставами вони вважали теж непідвладні свідомості "волю до життя", "волю до влади", "прагнення до здійснення ідеалів" та інші прояви людської психіки.
Великого поширення, особливо в 20-ті роки й після другої світової війни, набуло вчення екзистенціалізму (від французького - екзистенція, тобто існування). Його найвідомішими представниками були Ясперс, Мар-сель, Хайдегер, а також Сартр і Камю. Вони, зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання, а лише шляхом певного "осяяння", яке настає в так званих граничних ситуаціях, де людина перебуває між життям і смертю. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснити свій вибір, який не може визначитися загальноприйнятими нормами, і проявляються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.
Людина, на думку екзистенціалістів, змушена жити у ворожому їй світі, де над нею панують непідвладні їй сили. Але навіть знаючи наперед, що ці сили непереможні і її все одно врешті-решт чекає поразка, людина має мужньо дивитися у вічі небезпеці і до останньої хвилини життя боротися проти цих ворожих їй сил, прагнучи реалізувати своє внутрішнє "Я".
Проблеми людини, її цінності й буття досить ґрунтовно й, головне, з гуманістичних позицій розглядалися також у таких напрямах філософії XX століття, як філософська антропологія, персоналізм, марксизм, феноменоло-гія тощо. У цілому ж можна зробити висновок, що проблеми людини стали, по суті, центральними для всієї філософії нашого століття. Ці само проблеми розглядалися й по-своєму вирішувалися також у літературі та мистецтві.
Доля людини у дзеркалі літератури та мистецтва. Людина завжди перебувала в центрі уваги художньої літератури, яку нерідко називали людинознавством. Не стала винятком і література XX століття, її прикметними особливостями були глибинне усвідомлення трагедійності люд-ського буття (ця трагедійність часто сприймалася як абсурдність і безсенсовність життя людини), а також пошуки духовних джерел активного, життєстверджуючого ставлення людини до навколишньої дійсності.
Вже на початку нашого століття в літературі та мистецтві існували два напрями або дві головні тенденції в зображенні людини. Умовно їх можна було б назвати лінією Прометея і лінією Сізіфа - двох чи не найпопу-лярніших у XX столітті героїв давньогрецької міфології.
Лінія Прометея - це реалістичне зображення життя людини з усіма його складнощами і труднощами, які попри все намагається здолати герой задля утвердження щастя і долі інших людей. Як відомо, Прометей був приречений на вічні муки Зевсом за те, що викрав з Олімпу вогонь для людей і навчив їх наукам і мистецтвам. Але Прометей розуміє, заради чого він приймає ці муки (заради поліпшення долі людей) і не шкодує, що вчинив саме так. Подібний героїчний образ Прометея відтворили у своїй творчості наша геніальна Леся Українка, угорський письменник Л. Мештерхазі та бага-то інших майстрів художнього слова. Дане зображення людини і людської долі найбільш характерне для реалістично-критичного напряму в літературі і мистецтві.
Протилежний напрям - модернізм, який був представлений експресіонізмом, футуризмом, сюрреалізмом та іншими течіями,- найбільшою мірою символізувався образом Сізіфа, якого теж було покарано богами-олімпійцями на вічні безглузді муки - постійне підіймання важкого каменя на високу гору, з якої той щоразу скочувався у діл.
Якщо на початку століття спроби підкреслити трагедійність людського існування сприймалися переважно як прояви декадансу або упадництва в самому мистецтві, то вже після першої світової війни песимістичні ноти в зображенні людини стають досить типовими. Про це свідчать, зокрема, твори представників "загубленого покоління" (Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Ф. С. Фіцджеральда, Е. М. Ремарка та ін.), в яких відображено трагічний досвід страхіть війни і глибоке розчарування в традиційних ідеалах і цінностях. Ці само мотиви знаходять своє відображення і в живопису, наприклад в офортах з серії "Війна" О. Дікса або в таких картинах, як "Передчуття громадянської війни" С. Далі.
Трагедійність людської долі в умовах революційних зламів і війни знайшла своє відображення і в таких творах, як "Тихий Дон" і "Доля людини" М. Шолохова, "Доктор Живаго" Б. Пастернака, в поезії Й. Мандельштама та А. Ахматової.
Зображаючи надзвичайно важку, а багато в чому і трагічну долю людини у нашому столітті, література та мистецтво разом з тим не зупинялися на простому констатуванні цих фактів, а по-різному їх осмислювали, формували до них певне ставлення з боку самої людини.
Так, відомий австрійський письменник-експресіоніст Ф. Кафка у своїх творах ("Процес", "Замок" та ін.) стверджував, що оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю і встановити гармонійні зв'язки зі своїм оточенням. Представники сюрреалізму (надреалізму) Г. Апполінер, А. Бретон, П. Елюар бачили вихід у створенні засобами мистецтва нової реальності, у якій людина могла б знайти порятунок від ворожої їй буденності і банальності. Французький письменник-екзистенціаліст А. Камю, визначаючи абсурдність буття і разом з тим самоцінність та неповторність кожної особистості у своїх творах ("Чужий", "Чума", "Міф про Сізіфа"), дійшов невтішного висновку про те, що кожна людина приречена на нерозуміння і самотність, на безглуздість своїх дій і поразку.
З іншим розв'язанням питання про позицію людини у ворожому їй світі ми зустрічаємося у творчості художників-реалістів Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, А. Сент-Екзюпері, Б. Брехта, І. Бергмана, М. Антонівні, Ф. Фелліні, С. Ейзенштейна, О. П. Довженка, Ст. Крамера та інших. Правдиво змальовуючи всі труднощі і суперечності життя людини, вони разом з тим пробували вказати реальні шляхи виходу з того становища, в якому опинилася людина в XX столітті. Найчастіше вони вбачали ці шляхи не в роз'єднанні, а в більш тісному спілкуванні та об'єднанні людей, у зростанні людської гідності й відповідальності за все, що робиться на планеті, яку Сент-Екзюпері назвав "планетою людей".
У своєму підсумковому творі "Старий і море" Хемінгуей стверджував, що людина існує не для того, щобзазнавати поразки, і проголошував: "Людину можна знищити, але її не можна перемогти".
Болем і тривогою за долю людини були пронизані і кращі твори українських та російських письменників М. Булгакова ("Майстер і Маргарита"), О. Солженіцина ("Один день Івана Денисовича", "Раковий корпус" та ін.), О. Гончара ("Тронка", "Собор"), М. Стельмаха ("Кров людська - не водиця"), В. Шукшина ("Калина червона"), Ф. Абрамова ("Брати і сестри"), Ю. Трифонова та інших. Доля людини і людська позиція завжди були також у центрі уваги Чингіза Айтматова ("Плаха", "Буремний полустанок"), В. Викова ("Сотников", "Обеліск", "Дожити до світанку"), поетів А. Вознесенського, В. Стуса, Е. Межелайтіса, В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко, їхні твори закликають нас до того, щоб за будь-яких умов людина залишалася людиною, щоб вона не втрачала своєї гідності, людяності, щирості, правдивості, щоб вона не руйнувала, а примножувала красу, бо тільки у відтворенні і збереженні цих загальнолюдських цінностей - єдина надія сучасного людства на виживання і уникнення духовної деградації.
Loading...

 
 

Цікаве