WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів - Реферат

Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів - Реферат

та воскресінням-зціленням: Асклепій, бог лікування, - син Аполлона. Атрибут Аполлона - лук і стріла; в близькосхідній семітській символіці лук - символ Сходу, сходу Сонця, "білого світу". Це свідчить про сонячну природу Аполлона-Феба, зв'язок із життєвою силою-народженням, а, отже, і смертною силою і універсальним перетворенням-кругообігом. З іншого боку, є підстави думати, що Аполлон належить саме до середнього, людського світу, символізуючи організованість людського космосу, подібно до слов'янського Велеса.
Якщо судити з аналогій з іншими індоєвропейськими віруваннями, то Аполлон вгадується, по-перше, в сонячному герої (Созирико-Сослан осетинського епосу), по-друге - в богах, що відповідають функції множинності і плодючості (третя функція, рід Бората в скіфо-осетинській міфології). Сонячний герой гине і знову народжується у відповідності з сезонними циклами, звідки паралелі з мандрами на "той світ", смертю і воскресінням. Рефлекси зв'язку з "тим світом" невіддільні від ідеї родючості та міфології "третього стану". Звідси, від зв'язків з "тим світом", і функції жрецького характеру - віщування (як у слов'янського Велеса), а також роль Мусагета - володаря муз (Боян - Велесів внук).
В олімпійський період культ Аполлона стає спокійнішим і гармонійнішим. Аполлон - син Зевса та Лето, отже, він приймається в олімпійський пантеон як молодший бог. Йому присвячено найголовніший Афінський оракул - в Дельфах, де жриця-піфія проголошує віщування, що потребують спеціального тлумачення. Піфія - носій священного безумства, тимчасової смерті - потьмарення розуму і замутнення мовлення, яке подвоює смисли і дає можливість непрямого, небуквального їх сприйняття вузьким колом втаємничених. Мовлення-Таїна, мовлення-містерія є особливим видом культової дії, яка завжди призначена тільки для своїх в релігійному значенні цього слова і завжди езотерична; аполлонічне пророцтво є езотеричне слово, logos, його господарем і тлумачем є полісне жрецтво, гарант порядку.
Культ Діоніса приходить як конкуруюче і доповнююче вірування з тих же чи близьких країв, і при цьому також як культ божества "нижнього" світу. Будучи богом виноградарства, Діоніс зберігає риси володаря соми (хаоми), священного напою давніх індоєвропейців. Про певну близькість Діоніса до володаря підземного світу говорить і те, що греки "упізнали" в ньому Аіда-Загрея, мисливця, що мандрує горами і хащами в супроводі хтонічних псів і ловить душі людські (щось близьке до лісовика - однієї з іпостасей Велеса).
Афінське жрецтво встановлює аполлонічно-діонісійське "двовладдя", прагнучи примирити народний оргіазм з аристократичними олімпійськими культами.
Долаючи страх перед фатумом і смертю через життєдайні веселощі ритуального пияцтва, культові дії творили водночас дві сакральні культури: культуру жаху і культуру сміху.
Слов'янські фольклорно-етнографічні матеріали дають багато прикладів подібного роду. В поминальній обрядовості довго зберігався день сакральниих сороміцьких веселощів, коли принциповим порушенням норм печального прощання, демонстративною асоціальністю означувалося розставання соціуму з померлим, позбавлення покійного соціального статусу і навіть імені, яке переходило в розпорядження роду і могло бути надане дітям з нових поколінь. Асоціальні веселощі супроводжували також деякі ритуальні зустрічі з душами покійних предків ("гостями"). Це - очищення страхом від померлого і водночас очищення сміхом від страху. Треба відмітити глибоку щирість цих переживань, бо в архаїчній свідомості ритуал є реальною дією, відмова від якої може призвести до фатальних наслідків і особистого, і космічного характеру. Для слов'ян катання по землі восени забирало силу у землі, щоб зберегти її в домашньому вогнищі взимку і віддати знову землі під час весняного катання. Без катання наступила б, безсумнівно, вселенська катастрофа. Такою ж активною боротьбою за збереження космічної рівноваги був і діонісійський оргійний обряд. Його розпусний сміх страшний, а непідробний страх оптимістичний, бо очисний, як плач.
Два полюси оргіастичного обряду - плач і сміх. Культура плачу від поховального ритуалу через містерії проходить до трагедії; вона привертає увагу дослідників раніше, ніж культура сміху. Бергсон перший ставиться до сміху серйозно, але його ессе не стало початком культурологічного аналізу; першим на-уковий підхід до сміху як явища культури здійснює В.Я.Пропп (див. Пропп 1939), а публікація книги М.М.Бахтіна про Франсуа Рабле (див. Бахтін 1965) відкриває серію блискучих досліджень староросійської сміхової культури (див. Панченко 1984, Ліхачов, Панченко і Понирко 1984 та ін.). Як загальну характеристику сміхового сприйняття світу можна розглядати характеристику Д.С.Ліхачовим давньоросійських пародій: "Всесвіт ділиться на світ справжній, організований, світ культури - і світ не справжній, не організований, негативний, світ антикультури. В першому світі панують благополуччя і впорядкованість знакової системи, в другому - злидні, голод, пияцтво і повна заплутаність всіх значень. Люди в другому - босі, голі, або одягнені в берестяні шоломи і ликове взуття-постоли, рядняний одяг, увінчані со-лом'яними вінцями, не мають суспільного сталого статусу і взагалі якої б не було сталості, "мятутся меж двор", шинок заміняє їм церкву, тюремний двір - монастир, пияцтво - аскетичні подвиги, і т.д. Всі знаки означають щось протилежне тому, що вони означають в "нормальному" світі" (Ліхачов, Панченко, Понирко 1984, с.13).
Грецька комедія походить із тих же культових витоків, що й трагедія. Наведена характеристика показує не стільки семантику сміхових побудов, скільки Їх синтаксис, вірніше, антисинтаксис як принцип композиції. Абсурд композиції побудов - основа простору сміхового антисвіту. Сміх - ознака однієї з можливих антиструктур.
Як саме сміх, введений в культуру як сміхове дійство, допомагає долати страх, - це психологічно зрозуміло. Страх і плач трагедії як подолання жаху перед реальністю - менш очевидна обставина.
В діонісійських культах очисні обряди мають свої етапи чи частини: pathos - власне страсті, пристрасті-страждання, і katharsis - очищення через страсті. Очищення розуміється як змивання бруду, в буквальному сенсі, бо чистота духовна і фізична принципово не розрізняються. Здійснення ритуальних дій розглядається як духовне умивання - аналогічно в ісламі пустельним чи степовим кочівникам дозволялось робити намаз, "умиваючись" піском.
Первісні культові дії включали людську жертву. Власне, "катарсис" як очисна умова - перша з трьох щаблів елевсинського обряду, а "катарма" - жертва катарсису, що приймає на себе скверну, або очисне зілля (Гусейнов 1989, с.563). Згідно з реконструкцією Іванова, всередині хору - учасників оргіастичного дійства, вишикуваних у коло,- стояв на котурнах той, кого чекали останні хвилини цього життя. Рух хора по колу, супроводжуваний співом, ставав всенестямнішим, радіння перетворювалось на колективне безумство; в шал, мабуть, впадала і жертва. Все закінчувалось, мабуть, так, як в багатьох міфах,
Loading...

 
 

Цікаве