WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Проблема знання, мови, розуміння у філософії XX ст. - Реферат

Проблема знання, мови, розуміння у філософії XX ст. - Реферат

Проблема знання, мови, розуміння у філософії XX ст.
Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них. 1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891-1953), А.Айєр (1910-1989) та ін. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета - звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням "чуттєво-даного" і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до "чуттєво-даного". На основі цих ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвиток філософії науки. 2. Львівсько-варшавська школа - одна із шкіл аналітичної філо-софії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890-1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівське-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки. 3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873- 1958), Л.Вітгенштейна (1889-1951), Г.Райла (1900-1976), П.Стросо-на (нар.1919), М.Дамміта (нар.1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику. 4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та С.Хайякаеа. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: І) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; 2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування; 4) обгрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки - напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства; 5) дослідження науки як феномена НТР; 6) проблема синтезу різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії науки. У 1960-1970 pp. під впливом ідей Карла Поппера (1902-1994) склалась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), І.Лакатос (1922-1974), С.Тулмін (нар.1922), У.Селларс (нар.1912), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін. Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки; 2) поступовий 157 відхід від демаркаціонізму; 3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); 4) суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблемифальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання. Зупинимось на деяких із них. Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обгрунтуванні сутності наукової теорії. Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо з'являються нові факти; по-четверте, суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова. Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка грунтується на ідеї конкуруючих науково-дослідницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони складають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька програма, за Лакатосом,
Loading...

 
 

Цікаве