WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософія стародавніх Греції і Риму - Реферат

Філософія стародавніх Греції і Риму - Реферат

пасив-ної матерії - наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма - два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потен-ціал речі, а форма - реалізація цього потенціалу. Форма робить мате-рію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вва-жає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розріз-няє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскіль-ки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична. Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить пропі-знання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі - розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Люди-на пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закла-дені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум - це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістич-на лінія: знання існує ще до процесу пізнання. Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим біль-ше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний пе-ріод в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, віді-гравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру. Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема в елліністичний період. Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; еллі-ністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класич-ної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філо-софії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її не-повторний блиск і злиденність. В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і нео-платонівська. Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовни-ка філософії Демокріта Епікура (бл. 342-270 pp. до н.е.). Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фак-тично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду кри-терієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був'таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом по-рожнього простору так і за кількістю своїх складових - як атомів, так і їх поєднань. Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повто-рює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу. Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ - не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості. Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху - він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл. Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від по-переднього атомізму, - приписування атомам властивості ваги як причини руху. Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атоміс-тичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність. Епікур вважав, що основна мета філософії - досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейсь-кої етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається по-збутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами. Новим кроком вперед є вчення Тита Лукреція Кара (приблизно 99-55 pp. до н.е.) - староримського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. Людина, за Лук-рецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей. Другою серед елліністичних шкіл філософії був стоїцизм. Як і епі-курейці, стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання - логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди. В елліністсько-римській філософії однією із впливових і відомих філософських шкіл був скептицизм. Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філосо-фів, їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а, отже, у виявленні протилежностей і суперечностей. У III-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплато-нізму. Основне філософське джерело неоплатонізму - вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все.існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські "ідеї" перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію. Відволікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоні-ки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття люди-ни і Бога. Висловлене щодо неоплатоніків не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, поряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків - це золотий фонд європейської і світової культу-ри, це пам'ятники свого часу і прогнозування майбутнього.
Loading...

 
 

Цікаве