WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Релігійний характер філософської думки середньовіччя - Контрольна робота

Релігійний характер філософської думки середньовіччя - Контрольна робота

релігійного диктату філософія була оголошена "служницею богослов'я", і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою . істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.
По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов'язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.
На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони - людина вінець Божого творіння, з іншої - зло в світі йде від людини, людина - створіння в якому сидить диявол.
Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.
По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.
Отже, християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.
Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від божого провидіння.
2. СПЕЦИФІКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Специфіка середньовічної філософії простежується в різних напрямках. По-перше, починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від грец. "апологія" - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою "патристикою" (від лат. "патер" - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" - вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна "дволінійність" у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно - ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом "подвоєність" східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, "гілки".
Схоластика (від грецького слова "схола" - школа) - це специфічна система середньовікової філософсько - теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціоналізацію обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося що істина вже дана в Біблії, її тільки необхідно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога в людській душі. Схоластика в основному опирається на формальну логіку Аристотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII - XIV ст. ).
Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга - Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.
По-друге, грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення "священних текстів" так звана "екстеза"; уже згадувана "апофатична"(негативна) теологія тощо. Римська ментальність "західної апологетики" з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності.
Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно - філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? - риторично запитує Квін Тертулліан. Нова, християнська "божественна" мудрість настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. "Син Божий пригвожджений до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно і це неможливо". За переказами Тертулліан стверджує словами: "Вірю, тому що абсурдно".
Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочногозачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того Тертулліанове "вірю, бо це абсурдне" - це
Loading...

 
 

Цікаве