WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання - Реферат

Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання - Реферат

Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька - 1576 р., Києво-Могилянська-1615 р. та Ін.) -перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.
Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній. 3. Копистенський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та Ін.), зміцнюючи дружбу народів. Цей знаменний етап у розвитку вітчизняної системи освіти виховання переконливо свідчить про те, що національний і загальнолюдський фактори перебувають у найтіснішому взаємозв'язку.
В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. (Хмельницького (1648-1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнули на той час апогею свого розвитку.
Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі-форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі деї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.
Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен - козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.
З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.
У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.
Джерела національної духовності продовжували струмувати в
життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода
підкреслював: "Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе".
Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: "Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне".
За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень Із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків - літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, О. Потебні, її. Житецького, Б. Грінченка, А. Кримського і т. д.
В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви-ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в ,1871-1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячівкультури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.
Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.
Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської,
Loading...

 
 

Цікаве