WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Оскар Уайльд - Урок

Оскар Уайльд - Урок

Вайльд знав собі ціну. Коли американський видавець запропонував йому п'ять тисяч доларів за роман у тисячу слів, письменник відмовився, бо, за його висловленням, "у англійській мові немає 100 тисяч слів". Одна газета надіслала йому анкету з проханням назвати десять кращих книг. Вайльд відповів: "Не можу їх назвати, сам іще не написав стільки". Та хоча він багато разів твердив, що моральні принципи не керують ним, багато сучасників згадували Вайльда як чуйну, здатну до співчуття людину. Він нікому ніколи не заздрив, і взагалі був приємною, привабливою особистістю. Звичайно, милосердя не було головною рисою його вдачі, але немає жодних підстав вважати його "самозакоханим маніяком", що догоджає лише власному "я". Ніхто краще за Вайльда не міг заспокоїти людину, у котрої померли її близькі.

Успіхи Вайльда у прозі та драматургії, а головне у красномовстві - викликали чисельні вибухи заздрощів і ненависті. (Демонструючи карикатури на митця, учитель має зазначити, що жодну карикатуру на Вайльда не можна названа дружнім шаржем.) У його графічні портрети художники додавали занадто багато злості і гніву. Письменника обливали брудом карикатуристи різних шкіл і напрямів.

Найбільш поширена школа у англійській графічній сатирі склалася навколо часопису "Панч". Художники журналу блискуче володіли технікою малюнка чорною фарбою. Карикатурист Жорж Дюмор'є не пошкодував чорного кольору на відтворення атмосфери, що панувала у прерафаелітських салонах. З допомогою гротескових виражальних засобів він висміював костюми і зачіски, міміку і жестикуляцію постійних відвідувачів салону.

Карикатурист Лінлі Сембурн із пристрастю захоплювався суспільно-політичною тематикою. Обличчя Вайльда він зобразив усередині величезного соняшника, що стояв у естетській вазі на столі.

У поведінці Вайльда траплялись епізоди, до яких шаржисти зверталися знов і знов. Одного разу митець вийшов на сцену з цигаркою у руках, яка ще диміла. Невдовзі Бернард Картридж створив сатиричний малюнок, де зобразив Вайльда з цигаркою. А потім послідовники Картриджа мотив куріння на сцені довели до абсурду (при цьому вони не брали до уваги той факт, як захоплено приймала письменника аудиторія, які блискучі думки про мистецтво і культуру він промовляв).

Уїдливе перо Макса Бірбома не милувало нікого з талановитих митців. Вайльда незмінно малювали пихатим товстуном з пухлими губами.

На жаль, занадто багато талановитих майстрів графіки, портретистів та ілюстраторів залишились непримиренними до квітки у петельці письменника, цигарки у його руці, любові Вайльда до красивого драпірування та інших речей.

У книзі Вайльда "De profundis" є цікавий уривок:"Пам'ятаю, як в Оксфорді у рік мого випуску, на прогулянці по вузьких, засиджених птахами алеях на околиці коледжу Магдалини я сказав одному зі своїх друзів, що хотів би поїсти плодів з усіх дерев, які ростуть у садку цього світу, і що з цим бажанням я вирушаю в світ. Саме так я вирушив, і саме так я жив. Єдина моя помилка була в тому, що я обмежувався лише тими деревами, що росли в пещеній сонцем частині саду, і тримався поодаль від другої частини з її тінню та мороком. Невдача, ганьба, жебрацтво, смуток, страждання, навіть сльози, брудні слова, що зриваються у хвилини горя, важка путь каяття, осудлива совість, караюче самоприниження, горе, яке посипає голову попелом, душевна мука, яка одягнена в мішковину і живиться жовчю, - всього того я цурався... Але й надалі так жити було б неправильно, бо таке життя обмежувало мене. Я мусив піти далі, адже й інша частина саду приберігала для мене свої таємниці". Спробуємо пройти слідом за Вайльдом у цю іншу, темну частину саду його життя.

У 1895 році над письменником розпочався судовий процес, який викликав великий резонанс у суспільстві. Вайльда було звинувачено у "аморальній" поведінці, яка заважала порядним, пристойним людям почуватися комфортно у його присутності.Знайшлося багато свідків антисуспільного, аморального життя Вайльда, які виступили в суді. Письменника допитував його колишній однокласник із дублінського коледжу Карсон. Декілька засідань було присвячено дискусії про моральність мистецтва. Головним пунктом звинувачення були взаємини Вайльда з молодим красенем Альфредом Дугласом, до якого митець писав численні листи і сонети. Свідками на суді виступили підкуплені батьком Дугласа авантюристи Вуд, Кліборн і Аткінс. Промова Аткінса була такою нахабною, що суддя звелів вивести його із залу. Звісно, Вайльд, який обожнював еллінське мистецтво, любив оточувати себе молодими красивими юнаками, що ловили кожне його слово. Але письменник не міг зрозуміти, чому суспільство відмовлялося повірити у його чисті, піднесені почуття дружби й батьківської любові до Альфреда.

Кілька судових засідань Вайльд перетворив на фарс, але думка судді й присяжних була не на його користь. На останніх засіданнях митець сидів мовчазний і не сказав жодного слова на свій захист. Друзі пропонували йому втекти з Англії, але він відмовився. Вирок шокував Вайльда і потішив його ворогів: два роки ув'язнення і виправних робіт. Йому навіть не надали права сказати останнє слово. "Я сам занапастив себе", - визнав митець.

Елегантний одяг англійського денді було замінено на тюремний сірий костюм. Від неякісної їжі й смороду у камері Вайльда постійно нудило. Лише голод примушував його, людину витонченого смаку, їсти те, що приносили. Він виконував найбруднішу й найважчу роботу: м'яв клоччя і шив мішки. Ніхто його тепер не називав "Оскар". "Ув'язнений С 33" - таким тепер було його ім'я. Пізніше він зізнався: "У моєму житті було два великих поворотних пункти - Оксфорд і в'язниця".

Цікавим прикладом зображення Вайльда є малюнок Франса Мазереля до "Балади Редінгської в'язниці". Хоча у "Баладі" багато автобіографічного, проте її героєм все ж таки виступає не сам поет. Мазерель дарує персонажу своїх малюнків саме той тюремний номер, під яким перебував у неволі Вайльд ("С 33"). Відбулось ототожнення автора з героєм.

У той же час англійське суспільство вирішило назавжди позбутися усього, що було пов'язано з "Королем Життя": із міських бібліотек і книжкових магазинів вилучалися та спалювалися його книжки, у театрах забороняли ставити його п'єси. Домашню бібліотеку Вайльда розтягнув і розгромив натовп укупі із судовими виконавцями, котрі налетіли описувати майно Вайльда, бо він неспроможний був оплатити судові видатки й внести грошову заставу за своє звільнення з-під варти. А книжок у тій бібліотеці було кілька тисяч. Сини Вайльда були вимушені полишити навчання. "Ув'язнений С 33" прекрасно усе розумів і писав у листі від 1 квітня 1897 року до друга Роберта Росса: "У день звільнення я лише з однієї в'язниці перейду до іншої, й бувають хвилини, коли весь світ уявляється мені камерою, не просторішою за мою й не менш жахливою".

З редактором "Дейлі Кронікл" Вайльд ділився особистим досвідом перебування у англійській в'язниці. За спостереженнями митця, у в'язницях є узаконеними три види тортур: голод, безсоння й хвороба. Їжа для ув'язнених, як правило, препоганої якості й не у достатній кількості; через погане харчування у в'язнів постійні розлади шлунка. Вентиляція у камерах практично відсутня, й повітря, яким дихають люди, настільки несвіже і нездорове, що наглядачі не можуть утриматись від нудоти. Дощаті ліжка викликають тільки безсоння. Ув'язненим дозволяють писати лише чотири короткі листи на рік: "Цього замало, щоб залишались живими людські прихильності, які одні й роблять душу чутливою до прекрасних і добрих впливів, здатних відродити зламане життя".

За шість місяців до закінчення строку ув'язнення Вайльда звільнили від фізичної праці й призначили бібліотекарем. Тепер у нього було досить вільного часу, аби переоцінити прожите. Усе змінилося у його свідомості, і на перший план вийшли вже не насолода, а аскеза, не виклик, а смиренне сприйняття усього, що пошле доля, замість радості - страждання, замість краси - любов...

Настав день звільнення. У листі до Вілла Ротенстайна від 9 червня 1897 року читаємо: "Я впевнений, дорогий Вілл, Ви зрадієте, коли дізнаєтесь про те, що я вийшов із в'язниці людиною зовсім не озлобленою і не спустошеною".

Англійське суспільство не прийняло Вайльда. Підданий остракізму, відірваний від власних дітей, він був змушений оселитися в маленькому містечку у Франції під іменем Себастьян Мельмот. Митець важко переживав своє становище: "Залишилось мені одне місце - цвинтар. Я ходжу туди і дивлюся на той цинковий стіл, який уже готовий для мене. Ну, що ж! У мене було дивовижне життя, яке, на мою думку, усе позаду".

Вайльдові не вистачило сили духу витримати тимчасову ізоляцію. Він, тонкий знавець людської психології, не здогадався, що суспільна думка - мінлива і не може постійно бути жорстокою до нього. Років через 5-10 повернулися б і минула слава, і шанувальники, і дружина, і успіх. Не дочекався... Зламаний хворобою, не маючи жаги до життя, позбавлений грошей і підтримки друзів, Вайльд помер у Парижі 30 листопада 1900 року. За його труною йшли дві-три особи. У 1909 році прах письменника було перенесено з бідного паризького кладовища на кладовище Пер-Ляшез, де поховані такі відомі французи, як Бізе, Бальзак, Мюссе, Шопен та ін.

Loading...

 
 

Цікаве