WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Оскар Уайльд - Урок

Оскар Уайльд - Урок

2. Професор естетики

Закоханий у красу, Вайльд трагічно сприймав її зникнення із сучасного йому світу. Усе своє життя митець присвятив пошукам краси, яку він знаходив не лише в природі, але, насамперед, у речах: коштовностях, одязі, меблях, музичних інструментах тощо. Твори мистецтва для Вайльда були сповнені більшої глибини і більшого смислу, аніж витвори природи. Тому не дивно, що він добре знався на літературі, музиці, живописі.

Саме в цей час у англійському суспільстві стають модними молоді художники, котрі називають себе "Братство прерафаелітів". Найвідомішими митцями цього об'єднання вважаються Вільям Хол мент Хант, Джон Еверетт Міллес, Данте Габріель Россетті. Усі вони були юними (найстаршому з них - Вільяму Ханту - виповнився лише 21 рік), діяльні, піднесені, зачаровані красою. Учасники "Братства" писали безпосередньо з натури і у своїх творах наближалися до ідеалів мистецтва епохи Середньовіччя та Раннього Відродження до появи Рафаеля (прерафаеліти - "ті, хто перед Рафаелем"). Нове у мистецтві прерафаелітів було те, що вони прагнули розгадати таїну життя, глибини людського духу; вони звертались до яскравих сюжетних мотивів, до символічних образів. Прерафаеліти були пізніми романтиками, у творчості яких пізніше романтичне начало почало супроводжуватись декадентськими мотивами. Ця школа живопису проіснувала близько десяти років. (Демонстрація вчителем найвідоміших репродукцій прерафаелітів.)

Очолював "Братство" Данте Габріель Россетті (1828-1882), котрий був взірцем поєднання поетичної і художньої талановитості. Він володів усіма можливостями для створення чуттєво-предметної, живописної лірики. Вірші Д. Г. Россетті сповнені не лише музики, але й багатства кольорів і образів. Людина для митця - це вічна арена боротьби протилежних начал: чуттєвого і духовного. Культ Краси пронизує усю творчість Д. Г. Россетті та інших прерафаелітів.

Поклоніння Красі як найвищій цінності було досить поширеним явищем у європейській культурі ХІХ століття, зокрема у творчості Т. Готьє, Ж. де Нерваля, П. Бореля, пізніше - Ш. Бодлера та інших. Прекрасне вважалося єдиним гідним об'єктом для творчості. Цих митців об'єднував потяг до античності, єгипетської міфології, до прекрасного минулого в цілому. Ідеали високої культури не дозволяли представникам цієї течії (яка носила назву "чистого мистецтва", або "мистецтва для мистецтва") толерантно ставитися до суспільних вимог і законів, так званої "порядності". Вони бунтували проти одноманітної дійсності. Свій протест проти моралі вікторіанської доби, соціалістичних ідей і утилітаризму творчі люди цього часу виказували шокуючою поведінкою, дратівливим одягом, довгими зачісками тощо. Багато друзів та вчителів Вайльда підтримували ідеї та ідеали "мистецтва для мистецтва", тож не дивно, що юнак теж почав творити і жити за законами Істинної Краси.

Один з учасників "Братства прерафаелітів" - Едвард Берн-Джонс - разом з мистецтвознавцем Джоном Рескіним винайшли термін для своєї філософії Краси - естетизм (від грецького "чуттєвий", "здатний відчувати"). Джон Рескін, викладач Оксфордського університету, де навчався Вайльд, оспівував красу у всіх її проявах і навчав бачити її у квітах, коштовному камінні, зміні кольору неба тощо. Для нього краса була невід'ємною від правди, добра і справедливості. Рескін блискуче читав лекції з естетики, і студентська молодь його обожнювала. Задовго до початку лекцій зал був заповнений студентами, а також сторонніми, особливо жінками. Професора зустрічали оваціями. Високий, у синьому костюмі, спокійний, він повільно розкладав на кафедрі необхідні для лекції речі: монети, камені, малюнки. Потім починав говорити, спочатку читаючи з листа, поступово входячи до "риторичного екстазу". Присутні отримували знання про найвеличніших художників: Чимабуе, Джотто, Кверча, Гіберті, Боттічеллі. Рескін підносив віру в красу, яку він бачив скрізь - навіть у бруді. У "Лекціях про мистецтво" (1870) він казав про те, що мистецтво будь-якої країни є виразником її соціальних і політичних якостей, а також морального життя. У цьому і полягає сутність художньої правди.

Естетичні погляди Рескіна вилилися у п'ятитомне дослідження "Сучасні художники", а також у книги "Сім світильників розуму" і "Камені Венеції". У цих працях мистецтвознавець розкривав таїну людського життя через таїну еллінського духу. Творча сила художників, на думку дослідника, може змінити та прикрасити світ. У своєму листі до Джона Рескіна Вайльд пригадував: "...Для мене було величезним задоволенням знову зустрітися з вами: найдорожча згадка про мої оксфордські дні - це прогулянки та бесіди з вами. Від вас я навчився тільки доброго. Та хіба ж могло бути інакше? У вас є щось від пророка, щось від священика і щось від поета. Боги дарували вам таку красномовність, як нікому іншому; отож сказане вами доходить до нас із вогнем пристрасті, з магією музики, примушуючи глухого чути, а сліпого - бачити...".

Рескін розвивав думку про зв'язок естетичного і етичного начал у мистецтві та літературі. Він постійно звертав увагу на моральний зміст кожної сфери художньої діяльності. Рескін стверджував, що мистецтво може існувати і вдосконалюватись лише за умови певного рівня моральності. Звертаючись до мистецтва минулих століть, він прагнув внести до сучасного культурного життя уявлення про прекрасне, що було втрачене цивілізацією.

Рескін був живописцем у мистецтві слова. Він міг передати словами всі кольори природи. Стиль Рескіна-літературного критика вражає аналітичністю, точністю спостережень, багатством образів, красномовством. Високо цінував Рескіна Л. Толстой, зазначаючи, що мистецтво-знавець є "одним із найбільш чудових людей не тільки Англії і нашого часу, але і всіх країн і часів. Він є одним із тих рідкісних людей, який думає серцем... і тому думає і говорить те, що він сам бачить і відчуває і що будуть думати і говорити у майбутньому... Сила думки та її вираження у Рескіна є такими, що, не дивлячись на всю дружню опозицію, яку він зустрів і зустрічає, слава його починає встановлюватися і думки проникати у велику публіку. Чудові епіграфи з Рескіна все частіше з'являються в англійських книжках".

Володарем думок студентів Оксфордського університету був також і викладач Волтер Пейтер, "людина самітнього серця". Пейтер належав до проміжного покоління між Рескіним і Вайльдом. Він добре знав праці Платона і німецьку класичну філософію, подорожував Італією та цікавився мистецтвом Ренесансу. Книга Пейтера "Ренесанс" вплинула на естетичні погляди молодого Вайльда. Естетам імпонували думки викладача щодо сучасного розуміння загальної відносності і відкидання старих систем мислення. За словами Пейтера, лише мистецтво здатне відтворити вічність, зупинити нестримний лет часу. Лише миттєве, особистісне заключає у собі істину, яка посильна одному митцеві: "Мистецтво приходить з єдиною метою: прикрасити швидкоплинність життя". Пейтер рішуче відкидав етичну основу естетики. Вайльд став на його бік: "Ми, представники школи молодих, відійшли від вчення Рескіна... тому що в основі його естетичних суджень завжди лежить мораль... У наших очах закони мистецтва не збігаються із законами моралі".

Англійські естети, оперуючи ідеями Рескіна і Пейтера, намагалися відстоювати справжню красу, неповторну індивідуальність усього сущого, і заперечували стереотипність світу, бездушну механічність життя. Невдовзі Вайльд стає лідером англійських естетів. Здавалося, ніхто не був закоханий у красу більше за нього і ніхто так трагічно не переживав її втрату. Навколо імені Вайльда та його релігії - естетизму - завжди кружляв скандал, пов'язаний із запереченням принципу моральності як однієї з функцій мистецтва. На думку Вайльда, мистецтво не має жодної користі, бо воно вище за реальність та знаходиться поза добром і злом: "Мистецтво нічого не виявляє, окрім самого себе". Митця почали вважати аморальним.

Епатуючим викликом для сучасників Вайльда була його впевненість у тому, що мистецтво є первинним, що воно вище за життя. Так, герої "Людської комедії" Бальзака для нього були значнішими і цікавішими за реальних людей. Найбільшою трагедією у своєму житті Вайльд вважав смерть Люсьєна де Рюбампре ( "Втрачені ілюзії" Бальзака).

Те, що так шокувало оточуючих, було не лише позою естетства. Вайльд і справді був естетом, що схилявся перед красою. Він купував вишукані речі, меблі, картини, носив елегантний одяг і з благоговінням ставився до творів мистецтва. Вайльд добре знав класичні мови, читав швидко і багато. Серед його літературних авторитетів можна назвати Есхіла, Еврипіда, Софокла, Діккенса, Теккерея, Флобера, Достоєвського, Толстого, Вордсворда. На думку Вайльда, мистецтво могло б зблизити людей настільки, що їм не довелося б ніколи воювати одне проти одного. Він казав: "Ми не будемо вести війну проти Франції, тому що проза її досконала".

Свою теорію естетики Вайльд виклав у книзі "Задуми" (1891), зокрема у трактаті "Занепад мистецтва брехні", де у платонівській формі діалогу представлені різні погляди на природу мистецтва. Головна ідея твору - ствердження згубності для мистецтва тісного зв'язку з реальністю. Співрозмовники Сіріл та Вів'єн (імена синів Вайльда) захищають два протилежні погляди на роль і мету мистецтва. Сіріл відстоює традиційний погляд на мистецтво як дзеркало життя. Вів'єн у відповідь стверджує, що життя наслідує мистецтво. У трактаті відбиваються основні положення вайльдівського естетизму:

Loading...

 
 

Цікаве