WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Присвячується поету-воїну Євгену Маланюку - Урок

Присвячується поету-воїну Євгену Маланюку - Урок

Урок-пам'ять "Муза болю, сумління і гнiвy"

Присвячується поету-воїну Євгену Маланюку

Портрет Є.Маланюка, збірки його творів, спогади про письменника, ілюстрації, зроблені учнями до творів поета.

На початку звучить пісня "На Україну повернусь" (слова С.Галябарда, музика О.Гавриш) у виконанні І.Бобула. Дійство супроводжує музика М.Скорика "Мелодія", "Пори року" Вівальді, козацький марш.

Вчитель. Так думав старшина армії Української Народної Республіки у ті далекі трагічні дні 1920-го, коли разом із тисячами собі подібних змушений був покидати рідну землю після того, як більшовизм остаточно підім'яв спроби утвердити Українську незалежну державу. Та мить трагічного - на все життя - прощання з Україною запеклася згустком болю поетових віршів, що народжувалися з великої любові до рідної землі і ще з більшого страждання від розлуки з нею.

1 учень. Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: На Захід ... На Захід ... На Захід ...

І услід - реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.

П'яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Ведуча. Чи передчував ти, двадцятивосьмирічний юначе, що це - лише початок довгого і важкого твого шляху?.. Шляху проти течій.

2 учень. Завжди напружено, бо завжди - проти течій,

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так - навпростець - де спалює мета ...

Ведучий. А далі майже піввіку: ще більше наруги - бо течії робилися сильнішими, ще більшого бездоріжжя - бо терени ставали взагалі неходженими, ще більшої самотності - бо він був максималістом, якого не влаштовувало ні московське залізне ярмо на шиї України, ні українське безхребетне хуторянство. Отож, на жаль, часто бував поет на чужині чужим не лише для чужих ...

Ведуча. Поетові не могли простити ні в Україні, ні на чужині того залізного тону, з яким говорив він про "волю державну", його різких висловлювань на адресу "лапотної" Росії і не менш болючого шмагання земляків, свого рабського "проклятого краю" - Степової Еллади:

3 учень. Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати - мертва чи жива.

Де ж ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе? Безсила,

Безвладна, п'яна і німа.

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів-

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар,

Це ж ти - попівна Роксоляна,

Байстрюча мати яничар.

Чаплінському - ясир кохання -

Це ти, безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані

Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку - тільки й щастя,

Щоб в корчах зради завмирать -

Це ти, пусте, неплодне трясця,

Ти Пріська гетьмана Петра.

Звідсіль черкаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідсіль,

І діти, мов дурні курчата,

І сліз - пісні, й бандури - біль.

І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук,

Безсила насолода плачу

Безсоромно плебейських мук ...

Невже калюжою Росії

Замре твоя широчина?

... А над степами вітер віє,

А в небі гуркотить весна.

А степ гарматами пооран,

Тремтить від крові і кісток,

Та про бої віщує ворон,

Червлен тримаючи шматок.

Повстань як древлє. Панцир з міді

Замінить лахи й ганчірки,-

І знов дівоча стать Обиди

Звитяжно гляне у віки.

Ведучий ."Підняти народ з колін" - найзаповітніша мета Маланюкового життя. Тому так гнівно звертається він до приспаної самоповаги земляків, гнівно й категорично, як його великий попередник Тарас Шевченко апелював до сучасників:

" А онуки ... Їм байдуже,

Панам жито сіють ..."

Напевно, через це й шмагає у відчаї свій народ Маланюк, проклинаючи за рабство, за покірливість ....

Ведуча. "Не тільки той любить свою країну, хто все захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне та ненавидить, як би йому гірко се не було". Це - Павло Грабовський.

Ведучий. Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих. -

Пантелеймон Куліш.

Ведуча. "Не люблю русинів (українців) ... цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі ... " - це слова великого плугатаря української ниви Івана Франка.

Ведучий І. А ці рядки належать нашому великому сучасникові, однодумцеві Євгена Маланюка, синові українського народу, що свідомо прикував себе на хресті жертовності в ім'я незалежності України, Василеві Стусові:

4 учень. Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ - високо

Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Стинаються в герці скажені сини України,

Той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров"ю всі очі пророчі. З руїни

Вже мати не встане - розкинула руки в рову.

Найшли, налетіли, зім"яли, спалили,

Побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

Бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

І Буг почорнілий загачено тілом людським,

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,

У пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

І крові наточать - упийтесь кривавим вином.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

У крадене сонце зизить схарапудженим оком,

Мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

А сонце татарське стожально разить наповал.

Ведуча. Тільки велика любов і виснажлива праця, а то й самопожертва на користь рідного народу може дати право на такі прикрі й болючі слова. Нелегко було їх говорити Василеві Стусові. Непросто давалися слова докору на адресу України і Євгенові Маланюкові:

5 учень. Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді зневажливі слова.

Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,

Гіркі пісні гірка душа співа ...

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й ти - не мати, бранко степова!

З твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Ведучий. Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під ярмо. Тому, як Шевченко і Куліш, Маланюк ніколи не вдовольнявся показною бутафорною українськістю: вишиванка - кожух - "оселедець" ... Він нищив глибинну рабську суть хохлацтва - малоросійства.

Ведуча. Мрія Маланюка - Україна має повернyти собі всесвітню славу своєї прародительниці - Київської Русі. Славу, рівну славі античних Еллади та Риму. Але цього повинен прагнути сам народ. Лише тоді "поруч Лаври стане Капітолій":

Необорима соняшна заглада -

Віки, віки - одна блакитна мить!

Куди ж поділа, Степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Ведучий . Вдивляючись у глибину століть, поет прагнув поставити на карту Європи Українську державу. І тому такою суворою була його вимогливість до України:

Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо степова.

Ведуча. Поет був упевнений, що рано чи пізно Україна все ж знайде "державну бронзу". Рядки його поезії, сповнені сумної зневіри, водночас перейняті твердою переконаністю у майбутнє України - її волі, незалежності, щасливого розвитку. Так було з Шевченком і Кулішем, Грабовським і Франком. Так сталося з Василем Стусом і з Євгеном Маланюком, з його великою і трудною любов'ю до України, до якої можна було повернутися хіба що в уяві.

6 учень. Прокляттям, прокляттям ця назва,

Це світле і тихе "Поляне",

Мешканцям залитої кров'ю

І п'яної кров'ю землі,-

З очима в розтерзаних язвах,

З очима в кривавім тумані,

Чиї воронії брови

Загнулись в татарські шаблі.

- О ні. Не світлий, не тихий

Селянський вечірній спокій, -

Єдиним полем бою

Розгорнулася далечінь:

Вітром регоче - лихо,

Псалми виють - епохи,

На вітровім безкраю

Сурмою

Вітер

Історії,

В просторах

Дзвенять мечі!

- Ти думав: повернешся з поля,-

Чекає вечеря, жінка,

Сонцем нагріта призьба,

Місяць, бандура ... Так?

А крик від пекельного болю.

А бою криваві обжинки.

А в грозах і бурях іспит.

А смертю роздерті уста.

Вчитель. За цими зболеними патріотичними рядками - доля непересічної людини, найбільшого поета української еміграції, одного з визначних митців ХХ століття, який за потужністю таланту не поступається Максимові Рильському та Павлові Тичині. Що ж він за людина, що за поет, який усе життя своє, свою Музу офірував Україні, народові, але так і не був визнаний ні на рідній землі, ні далеко за океаном ..., що змушений був випити до краю "полиновий мед" забуття і самоти.

Loading...

 
 

Цікаве