WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Урок-мандрівка «Історія кобзарства в Україні» - Урок

Урок-мандрівка «Історія кобзарства в Україні» - Урок

3-й провідник. Одним із видатних популяризаторів української народної поетичної творчості у XIX ст. був Остап Вересай. (Демонструє портрет кобзаря).

Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім'ї кріпаків (показує на карті). Жив, кобзарював і помер О. Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях (тепер Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи сім'ї на прожиток.

Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Остап. У чотирирічному віці він, як і батько, осліп.

Остап Вересай навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (тепер Сумська область), але через слабке здоров'я повного, трирічного строку так і не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос, співав з великою експресією; свій спів супроводжував потупуванням ніг — йому була притаманна артистична манера виконання.

Репертуар Остапа Вересая був багатим. До нього входили думи "Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Бідна вдова і три сини", "Проводи козака" ("Отчим"), "Сокіл і Соколята", "Федір Безродний, бездольний", сатиричні пісні "Нема в світі правди", "Щиголь", "Дворянка", "Хома та Ярема", "Кисіль", "Бугай", а також десять псалмів релігійного змісту ("Про страшний суд", "Син блудящий", "До часнього живого чоловіка", "Муки Христа" та ін.), мелодії танців та пісень танцювального характеру ("Дудочка", "Ой їхав, не заїхав", "Козаквалець", "Циганочка", "Буга", "Кисіль"). Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми тощо.

Цього кобзаря знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував Вересаєві свого славнозвісного "Кобзаря" з дарчим написом.

Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так, у серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного з'їзду, який відбувся у Києві. Учасники з'їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник А. Рамбо [6], ділячись своїми враженнями від археологічного з'їзду в Києві у своїй праці "Україна та її історичні пісні", високо поцінував мистецтво народного співця: "Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком старих слов'янських співців, він законний нащадок Бояна та інших "солов'їв минулого".

Після цього популярність О. Вересая серед науковців значно зросла. Наступного року його вже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах. Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет помістила на своїх сторінках такий відгук: "...Вересай як співець наділений величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле" [12].

Помер О. Вересай наприкінці квітня 1890 року. По його смерті тривалий час навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів.

За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості український народ увіковічив його ім'я: в селі Сокиринцях, на батьківщині О. Вересая, відкрито музей та встановлено бронзовий пам'ятник митцеві. А в Києві одну з вулиць названо ім'ям Остапа Вересая.

1-й провідник. Серед сліпих кобзарів XIX ст. також особливо відзначився Андрій Шут, кобзар з міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської губернії. Осліп він сімнадцяти років, перехворівши на віспу. Юнакові треба було якось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками-селянами. Він навчився сукати мотузки та робити із суканого прядива селянську упряж, мав неабияку пам'ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став улюбленим музикантом і співцем у всій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Своє ремесло дуже високо цінував. На його думку, "кобзар-сліпець існує на те, щоб нагадувати людям про Бога та добрі діла".

П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: "Бідна вдова та три сини", "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Богдан Хмельницький та Василь молдавський", "Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана", "Івась Коновченко, Удовиченко", "Білоцерківський мир і нове повстання проти польських панів", "Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Самійло Кішка", "Федір Бездольний, безродний". Крім повних текстів дум, П. Куліш записав від А. Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про Веремія Волошина. А перед цим (на початку 1853 р.) А. Метлинський записав від кобзаря думу "Плач невольника у турецькій неволі".

З виявленого репертуару — тринадцяти повних дум і двох уривків — видно, що А. Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX—XX століть. Він був великим кобзарем — носієм епічних традицій українського народу.

2-й провідник. Відомим у свій час був і Андрій Бешко — кобзар з м. Мени Сосницького повіту Чернігівської губернії. Навчався грати на бандурі, виконувати думи та інші твори у кобзаря А. Шута. П. Куліш з вересня 1853 р. записав від А. Бешка п'ять дум: "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Козак-нетяга Фесько Ганджа Андибер", "Плач невольників на турецькій каторзі".

Докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році.

3-й провідник. Іван Романенко — кобзар та лірник з м. Британ Борзненського повіту Чернігівської губернії (деякий час жив у самій Борзні). Помер Романенко у 1854 році, коли йому було 60 років.

До репертуару кобзаря входили такі думи: "Проводи козака", "Федір Безродний, бездольний", "Козак Голота", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", уривки з думи "Івась Коновченко, Удовиченко", а також пісня "З-під темного лісу, З-під зеленого гаю".

Як бачимо, репертуар І. Романенка був не дуже великий. І все ж постать цього кобзаря є досить цікавою. Романенко — народний музикант, що грав на двох музичних інструментах — бандурі й лірі.

Учитель. Тепер ми вирушаємо на Слобожанщину. Це переважно територія нинішніх Сумської та Харківської областей. (Показує на карті). У XIX столітті Слобожанщина стала воістину кобзарським краєм. Слобожанці щиро шанували народних співців і турбувалися про їхнє здоров'я. Так, у селі Великій Писарівці (тепер райцентр Сумської області) прості люди на громадських засадах створили притулок — шпиталь для престарілих бездомних кобзарів. Тут народні митці мали змогу підлікуватися й перебути люту зиму, щоб з першими теплими весняними променями сонця знову вирушити в далекі мандри.

На Сумщині (у Ромнах) щорічно відбувався знаменитий Іллінський ярмарок — традиційне місце зібрання кобзарського братства. Кобзарі не лише виступали, а й вирішували свої корпоративні питання. Тут же давали "визвілку" — посвячували в кобзарі своїх учнів.

Визнаними широким загалом українського суспільства в другій половині XIX ст. були такі кобзарі Слобожанського краю, як Степан Пасюга (з Великої Писарівки на Сумщині), Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко (обидва з Харківщини). (Показує портрети кобзарів).

1-й провідник. Гнат Гончаренко (показує портрет кобзаря) походив з кріпацької родини. Народився у 1835 році в слободі Ріпках Харківського повіту. Після тяжкої хвороби на очі 12-річним хлопчиком осліп.

Loading...

 
 

Цікаве