WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Психологічний аспект y методиці викладання рідної мови - Реферат

Психологічний аспект y методиці викладання рідної мови - Реферат

Сприймання інформації – це переклад, перекодування її на внутрішню мову індивіда. При цьому можуть, як при будь-якому перекладі, траплятися неточності, помилки, перекручення, особливо тоді, коли інформація передається усно. Щоб запобігти спотвореному сприйняттю інформації, її потрібно повторювати кілька разів у різному словесному оформленні. Разом з тим не можна допускати несумісних, антагоністичних формулювань. Наприклад, із твердження в одному з підручників: "Крім жіночого, чоловічого, середнього роду, в іменників може бути спільний рід", – можна зробити висновок, що в українській мові вже не три, а чотири роди. Не дає чітких критеріїв для розрізнення груп іменників таке правило, яке переходить із видання у видання: "Залежно від того, на який приголосний – твердий, м'який чи шиплячий – закінчується основа слова, іменники першої і другої відмін поділяються на три групи – тверду, м'яку і мішану". Керуючись цим правилом, дитина може до твердої групи віднести й іменники межа, кущ (адже основа в них закінчується на твердий приголосний), а іменники збіжжя, затишшя – до мішаної (бо ж основа закінчується на шиплячий). Суперечливими є твердження про те, що частина -ти в неозначеній формі дієслова – це закінчення, а -учи, -ачи в дієприслівниках – це суфікси. Крім того, перше твердження заперечує визначення, що закінчення – це змінна частина слова. Такі правила розхитують, руйнують логічну структуру підсвідомості.

Треба сказати, що велика частка вини за подібні неточні, алогічні формулювання лежить на Українському правописі, у якому не завжди враховуються закони мови, її логіка, нерідко правописні та граматичні правила викладено багатослівно, нечітко й заплутано. Тим часом фонетика і граматики української мови насправді відзначаються надзвичайно високою впорядкованістю, строгою системністю й логічністю. Якщо в ній і є окремі позасистемні явища (винятки), то вони пов'язані майже виключно із запозиченнями.

Шкідливими з погляду формування грамотності учнів є вправи із завданням переписати і вставити пропущені орфограми, якщо дитина, виконавши таку вправу, не може відразу перевірити себе й виправити помилки, яких допустила. Марно потім учитель, зібравши зошити, виправлятиме їх. Уже через 30-40 хвилин помилка, зроблена дитиною, переходить у її тривалу пам'ять і залишається чи не на все життя. І образи слів, що їх запам'ятовує школяр, з такої надрукованої вправи теж неповноцінні, надщерблені, бо саме на місці важкої орфограми стоять лише дві крапки. Звідси та низька грамотність випускників середніх шкіл, з якою треба боротися ще й у вищому навчальному закладі. Тому відповіді в підручнику до вправ із пропущеними орфограмами, навіть якщо учень спише ці відповіді, корисні, бо вони запобігають вкоріненню неграмотності.

Бездумному вставлянню пропущених орфограм запобігають також вправи із зашифрованими в них ключами, які водночас привносять у навчальну роботу елементи гри і творчого інтересу, стимулюють роботу: адже перед дитиною є близька мета – розшифрувати приховане, проникнути в таємницю. Виконуючи таку вправу, учень, крім того, набуває навичок групувати явища за певними ознаками, виробляє в собі такі важливі якості, як уважність, зосередженість, наполегливість. І дістає моральне задоволення від правильно виконаного завдання.

Дехто хоче домогтися грамотності учнів за допомогою диктантів. Діти пишуть диктант за диктантом; учитель перевіряє їх, учні працюють над помилками – роботи багато, а наслідки маловтішні. Знову та ж сама причина – помилки задавнюються і закріплюються в пам'яті. Тим часом, щоб досягти помітного покращення грамотності учнів, потрібно поміняти методику проведення навчальних диктантів (не контрольних).

Корисними є навчальні диктанти, коли учні наперед вивчають текст, ознайомлюються з особливостями написання слів, з постановкою розділових знаків у ньому, з'ясовують значення невідомих лексем, а потім, закривши підручник, записують його під диктовку – так виробляється зорова пам'ять на слова та їхнє написання. Для вироблення правописної уважності (а саме її нерідко бракує дітям) важливе значення мають навчальні диктанти з наступною самоперевіркою їх за надрукованим текстом, коли учень сам звіряє свій диктант і виправляє в ньому помилки. Зрозуміло, вимогливість при оцінюванні таких диктантів різко підвищується, але оцінка знижується не за виправлені, а тільки за пропущені помилки. І взагалі, знижувати оцінку за акуратно виправлені самим учнем чи то в диктанті, чи у творчій роботі помилки та похибки – шкідливо, якщо не сказати – аморально.

Теорія не повинна домінувати особливо там, де йдеться про розвиток зв'язного мовлення дітей, хоч без неї, зрозуміла річ, не обійтися. І виділяти на розвиток зв'язного мовлення потрібно не 20-25% часу, відведеного для вивчення рідної мови, а всі 100%. Кожен урок має працювати на вдосконалення мовлення дітей – інакше вивчення рідної мови у школі втрачає сенс.

Розвиток мовлення дітей починається зі збагачення їхнього словникового запасу. Чим багатший словниковий запас дитини, тим проникливіше вона бачить світ, тонше вичленовує явища, точніше сприймає прочитане й почуте – і, отже, їй легше дається навчання, ширший її кругозір, і вільніше вона висловлюється. Зв'язне мовлення розвивається і тоді, коли учень на основі спостережень сам формулює правило, удосконалює його; коли він чітко, аргументовано, послідовно викладає свої міркування про ті чи інші мовні, природні або суспільні явища; і навіть тоді, коли він веде змістовний діалог з учителем чи своїм товаришем.

Розвиткові зв'язного мовлення учнів можуть сприяти і звичайні тренувальні вправи на граматичні чи правописні теми, якщо вони побудовані на досконалих, цілісних текстах, афоризмах, прислів'ях, приказках, довершених висловах. І добре було б, якби вчитель при цьому ще й час від часу звертав увагу дітей: "Як вдало сказано", "Яке влучне порівняння", "Який цікавий образ", "Яка глибока думка". Саме так виробляється мовне чуття.

Для розвитку зв'язного мовлення неабияке значення має й застосування узагальнювальних таблиць для цифрового кодування під час аналізу слів як частин мови та синтаксичного розбору речень. Користування цими таблицями формує в дитини навички послідовного, системного викладу своїх думок. Правила потім, звичайно, забудуться, а навички чіткого мислення залишаться на все життя.

Але основним навчальним видом роботи з розвитку мовлення, безперечно, має бути переказ – тільки не той, який, зазвичай проводять у школі, коли вчитель читає невідомий текст, а учні повинні переказати його якомога ближче до оригіналу. Найкращий навчальний ефект дає вільний переказ, з дозволом по-своєму передавати зміст самостійно прочитаного учнем тексту, який може виконуватися вдома або в класі (з підгляданням у текст або із закритою книжкою). Працюючи над ним, учень не тільки має змогу дати волю своїй уяві, фантазії, виявити свої творчі можливості, а й засвоює нові слова, вислови, послідовні звороти, моделі речень, порядок викладу думок, структуру тексту, запам'ятовує правильні графічні образи слів.

Безперечно, найвищою формою розвитку зв'язного мовлення є складання письмових та усних творів-описів, розповідей, діалогів, казок, роздумів, відгуків, рефератів тощо. Але й тут потрібно орієнтувати дітей на певні готові досконалі зразки, пам'ятаючи, що дитячий вік – це пора наслідувань.

Усе це в підсумку забезпечує шліфування, уточнення, збагачення виражальних засобів дітей і розвиток їхнього інтелекту, їхніх творчих здібностей.

Викладання рідної мови в середній загальноосвітній школі має сприяти саморозвиткові, самовдосконаленню насамперед підсвідомості дітей, її впорядкуванню – і на цій основі формуванню здібностей, а може, й таланту. Не здобування знань основне в навчанні (знання, зрештою, забуваються, можуть бути неточними, а то й фальшивими), а пізнавальна робота дітей, формування в них уміння вичленовувати й аналізувати явища, помічати в них суттєве, визначальне, робити логічні умовиводи і таким чином самостійно доходити до істини, правильно орієнтуватися в сучасному надзвичайно мінливому і складному світі.

Отже, викладаючи рідну мову, потрібно максимально враховувати психологічні особливості дитячого віку і, пристосовуючись до них та використовуючи їх, тим сприяти формуванню інтелектуально розвинених, підготовлених до життя особистостей – майбутніх громадян України.

Список використаної літератури

1. Основи психології / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - К.: Либідь, 1996.

2. Психологія навчання / За ред. Б.Ф.Баєва. – К.: Рад. школа, 1972.

3. Синиця І.О. Психологія писемного мовлення учнів 5-8 класів. – К.: Рад.школа, 1965.

4. Выготский А.С. Мышление и речь: Избранные психологические исследования. - М.: Иэд-во АПН РСФСР, 1959.

5. Кон И.С. Открытие "Я". - М.: Политиздат, 1978.

6. Люблинская А.А. Детская психология. - М.: Просвещение, 1971.

7. Ющук І.П. Практичний довідник з української мови. - К.: Рідна мова, 1998.

Loading...

 
 

Цікаве