WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Школа та національна ідея - Реферат

Школа та національна ідея - Реферат

Про єдність національної еліти

Більшість сприймає теперішній антагонізм у середовищі представників владної еліти як катастрофу для всього українського народу. Цей міф увесь час підтримується, так само як міф про виняткову духовність слов'янського народу завдяки церковнослужителям. Так, про представників української еліти пишуть, що вони "...не усвідомлюють повністю, що перебувають в історичному просторі. Не розуміють, що вони не просто державні діячі, а значущі персоналії української історії, дії яких, здобутки та прорахунки майбутні українські дослідники будуть прискіпливо розглядати та препарувати під мікроскопом історії, а здатність церковних ієрархів порозумітись наводять як приклад: "Дорогі браття і сестри, співвітчизники! Усяке царство, що розділилось у собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився в собі, не встоїть(Мф. 12, 25). В умовах, коли знову в нашій державі загострюється політичне суперництво, що підриває основи нашої державності, коли провідні державні інституції не можуть знайти порозуміння, а розчарування, байдужість і зневіра опановують суспільство, - християнські Церкви України вважають своїм обов'язком звернутись до вас із викладенням свого погляду на ці проблеми та можливі шляхи їх подолання".

Якби наша традиційна школа вчила аналітико-критичному мисленню, то коментарі до цих матеріалів були б зовсім іншими, ніж ті, що читаємо. Наприклад, людина написала би про неузгодженість у лавах нашої владної еліти: "Нічого страшного в цьому немає, бо зростання хаосу є початком нового порядку. Уся новітня історія нам демонструє, що рівень експлуатації більшості населення України владною меншістю став ще більшим, ніж у радянські часи. ВВП на мешканця у 2001 р. в Україні становило $760, а, наприклад, у Німеччині - $31141! А згідно із західними оцінками, національний прибуток України на душу населення в 1970-х роках був вищим, ніж в Італії.

Якщо за радянських часів прихована від свідомості населення експлуатація скеровувалась із Центрального комітету, що знаходився в Москві, то тепер це робиться за пострадянською моделлю з Києва. У першому випадку прості українці були жорстоко експлуатовані під зовнішнім силовим тиском супердержави, а у другому, тобто теперішньому, - ким? Своїми ж політичними лідерами? Та кому це потрібно, окрім самої елітної меншості?"

Тому саме під тиском такої глибинної правди українських реалій завжди виникає політична сила, котра щоразу не дає сформуватись однозначно впевненій більшості (коаліції). А еліти бідкаються про єдність суспільства. Замість здогадатися, що народу єдність політичної еліти задля його ж нещадної експлуатації просто ні до чого. Не відповідатиме духу новітньої постдемократичної історії та політична коаліція, мета якої формувати ВВП не для інноваційної якості життя людей, а для подальшої ескалації експлуатації природних і людських ресурсів. І не у традиційних демократичних системах ринкової конкуренції наше інноваційне майбутнє. Новим політичним суспільствам важливо вчасно перестрибнути цей, тепер уже історичний архаїзм, щоби вдало приземлитись в інноваційні системи продуктивного партнерства. Ключовим тут є слово "продуктивне": з моменту, як гроші все більше з мірила праці ставали інструментом непродуктивних фінансових ігор у ф'ючерси тощо, й почались постійно-періодичні кризи замість системного сталого розвитку.

Схоже на те, що інноваційна історія України весь час схиляє нас спробувати дати приклад світу нової єдності еліти, в основі котрої було би становлення інноваційних суспільних систем партнерства. Із цієї позиції ми можемо й не бідкатися з того, що донині в Україні спромоглись лише на не більше ніж муляж держави, а по-справжньому працюючих державних систем немає. Якщо "плач" по системах експлуатації, то туди їм і дорога. Звісно, успішність суспільних систем партнерства є можливою тільки за умов поєднання продуктивного знання з продуктивним внутрішнім характером населення країни. Розуміння цього освіченими представниками нової еліти не може не призвести до висновку: "Кому ж іще, як не вчителям щільно цим зайнятися. Суспільству потрібна заможна та нова за духом школа, школа, пронизана духом партнерства. Не тільки формальному знанню та примусовими методами треба вміти вчити".

Останні заклики до єднання з боку як пострадянських за суттю політиків, так і таких самих за попередньою життєвою історією церковнослужителів не є по-сучасному перспективними: пройшли часи, коли верхи об'єднувалися, щоб експлуатувати низи, а низи гуртувались, щоб цьому протистояти. Історичний розвиток готує суспільні умови до мережного горизонтального партнерства між істинно продуктивними громадянами. І вчительську роль у підтримці цих первинних історико-суспільних імпульсів важко переоцінити.

До людини, просвітленої предметно-продуктивною істиною та навченої продуктивному партнерству, у тому числі і з власним внутрішнім світом, не пристане й помутніння душевної свідомості. Таку людину релігійна культура суспільства як відкритість людей до Божественної істини не змусить підставляти свою шию як під ярмо церковно-культової духовної експлуатації, так і витрачати себе на догоду новітньому шоу-культу. Зовнішні лики інноваційної постдемократії будуть чимось схожі на ділократію (суспільство продуктивно-ділових освічених людей).

Слово на підсумок. Автор не прагне своїм текстом чітко довести, посилаючись на відомі наукові авторитети, що написане є дійсно чинним. Мета в тому, щоби своїми ментальними імпульсами підтримати тих читачів, котрі внутрішньо дозріли до творення інноваційних систем партнерства. У тому числі й у політиці. Якщо хоча б один політик стане вчитись не тільки збирати зали, щоб "віщати" людям, а й сам шукатиме, кого розумного послухати, то краще стане і народу, і йому самому: вузлики нової за духом політико-суспільної єдності саме життя допрацює з надзвичайною легкістю (Марсель Пруст). І краще починати робити це серед по-справжньому сучасних учителів. Автор не відносить себе до останніх, бо все частіше згадує про вчительські пенсії у 80 % від заробітку своїх закордонних колег, разом з якими ще двадцять років тому довелося працювати на їхніх, чужих для нього дітей. Мрії про такий рівень пенсійного забезпечення вчителів України - це майже як мрії і для самого себе. Що видається нереальним, бо ж немає в держави фінансових ресурсів!

Як би не так, бо в більш слабких за природними та людськими ресурсами країнах фінансова неповага до вчительства вважається суспільно аморальною. Ключ відповіді всього лише в узгодженому із совістю розумному рівні експлуатації. А взагалі-то, замість експлуатації життєвих ресурсів краще зайнятись "експлуатацією" науково-природничих знань задля створення додаткових життєвих ресурсів. Не про гроші із грошей світ починає піклуватись, а про додані до природного наявного базису науково-продуктивні штучно створені ресурси, щоб забути традиційне: "Будь-який науковий винахід - це новий вид зброї" (почитаймо про шведське містечко, котре функціонує виключно на природно відновлювальній екологічно чистій інноваційній технології).

Loading...

 
 

Цікаве