WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → На україну линуть журавлі... - Реферат

На україну линуть журавлі... - Реферат

листопад...
Учень читає: "Листопад" (звучить продовження "Місячної сонати" Л. Бетховена).
Учитель. У своєму щоденнику, який вийшов з друку минулого року, він записав такі думки: "Деякі емігранти називають себе ізгоями. Для одних - це поза, для мене - трагедія". Відрадно, що калиновим мостом душа старого поета повертається тепер до себе, додому. Слово "ізгой" чуже для неї.
Наступна людина, яка теж часто думкою лине в синьооке Прикарпаття, -Богдан Рубчак. Його маленькою батьківщиною є місто Калуш, де народився у 1935 році. Нинішнього Калуша-гіганта, задимленого і отруєного, він просто не знає. Другасвітова війна розкраяла його життя навпіл. Батьки були вивезені до Німеччини. А потім 1948 року тільки з матір'ю (батька вже не стало) перебрався до Америки. Вчився в Чікаго, вивчав славістику та літературознавство. Зараз - професор Іллінойського університету. Його перу належать збірки "Камінний сад", "Промениста зрада", "Дівчинка без країни", "Крило Ікарове".
Герої його поезії бувають різними: і сильними, і малодушними, оптимістами і скептиками, але, мабуть, найбільше тих, у серцях яких навічно поселилася ностальгія. І коли я думаю про останніх, мені здається, що це поет пише про себе, про свою вічну зажуру за далеким краєм.
Учень читає: "Ностальгія". (М.Глінка. "Ноктюрн").
Поезія Богдана Рубчака дещо складна. Важка для запам'ятовування. Він майстер білого, неримованого вірша. Коли читаєш її про себе, вловлюєш майже непомітну розмову двох - поета і ще когось. Ось що нам довелось неждано-негадано підслухати.
Учень читає: "Мовчи".
Учениця: "Діалог". (Звучить продовження "Ноктюрна" М.Глінки).
Учитель. Є поезії, які швидко сприймаються на слух, легко запам'ятовуються, але є інші - поезії в гамі звуків чи барв. У перших сприймаєш музику, в інших - дивовижну картину художника.
Учень читає: "Весну прозоро торкаєш, немов обличчя дитини". (Під акомпанемент бандури чи скрипки).
Учитель.. Ось така загадкова мелодія. У ній все: і запах первоцвіту, і легіт весняного вітру, і якась тиха зажура. А снопи, передчуття колосся? І щоб не перервалася ниточка цієї ніжної мелодії, я введу вас в інший світ поезії Рубчака - світ пісні. Звучатиме "Колискова для серця":
Маєва нічка
Леготом дише,
Гей, співа соловейко.
Пісня кохання до сну колише,
Ой люлі, моє серденько...
Відкиньте всі свої темні тривоги, принесіть тишу в серце і розум, забудьтесь на хвилину-дві. Бо прилине пісня - розрада із уст наших далеких і водночас близьких українців, наступить такий момент, коли звучатиме сама мелодія, тож нехай ваше серце складе своє слово до неї - щире, тепле і приязне...
Тож слухайте: "Колискова для серця". (Магнітофонний запис пісні у виконанні канадських українців). Тяжко після такої пісні, звуків музики говорити звичні слова в прозі. Дай, Боже, щоб не одна така пісня прилітала до нас з далекої чужої землі, але від своїх людей, рідних по духу і крові...
І остання наша гостя сьогодні - поетеса із Бразілії Віра Вовк. Це - перекладачка, авторка багатьох наукових статей і цікава художниця. На Різдвяні свята ми знайомилися частково із її талантом в інсценізації поеми "Іконостас України", що була показана в педагогічному інституті. В житті та науковому світі вона живе під прізвищем Селянська. Коли ж друкує поезії, вибирає прізвище Вовк. Ось дивна історія її родового імені.
Оповідь письменниці: "Річ у тім, що мій дід був священик. Прізвище він мав Вовк. Гадаю, що воно прийшло до нас від козаків. Мої предки жили на хуторі Вовчинець, що під Івано-Франківськом. Так ось, коли дідусь приймав сан, він за правилами міг змінити своє прізвище. Людина він був дуже добра й чуйна, знав, що буде священиком у гуцульському селі. А гуцули - люди забобонні, для них вовк - то щось вороже й страшне. Це ворог, що краде і вбиває їхніх овець. Отож вони не повірять священикові, котрий має таке ймення. Отоді він прибрав прізвище - Селянський, що немовби наближало його до людей, серед яких він мав жити. І тепер я, коли пишу свої наукові праці, підписую їх своїм, "офіційним" прізвищем Селянська, а коли публікую поезії, то я - Вовк".
Рік тому поетеса приїжджала у рідні краї. Довгим, нестерпно довгим і болючим був шлях поетеси на Україну.
Учень читає: "Прощання із Батьківщиною". (Полонез Огінського "Прощання з Батьківщиною").
Ось так, здається, просто: стоять перед порогом хати двоє - поетеса і Україна. Коли ввійдуть у світлицю? Це вже питання часу. Чи зуміємо розв'язати його так, щоб не було обділених, скривджених. Для поетеси це важливіше за все, що існує в її житті, її весь світ вріс коренем в Україну. І це одкровенне серце вона виражає щиро, природно, не хизуючись.
Учень читає: "Всміхніться, мамо!" (Продовжує звучати полонез Огінського).
Коли кореспондент, який супроводжував її у Гнідинську школу народних мистецтв, запитав поетесу: "Чому у вас такі сумні очі?" - відповіла: "Болить мені моя Україна. Мій народ заслуговує ліпшої долі і прямішої дороги (не поза океани)". "Чого бракує у вашому житті?" "України нам не вистачає. Цього ні за які гроші не купиш".
Істинно правильно говорить поет: можна все на світі вибирати, тільки не вибереш маму і Батьківщину.
Ось такі журні сповіді трьох сердець. Напевно, вони зрозумілі і доступні кожному, хто вміє дорожити святим, і саме про таких, як Віра Вовк, Святослав Гординський, Богдан Рубчак (а їх тисячі по світах), наш галицький стрілецький поет Роман Купчинський написав своє "Одкровенне серце" (вірш звучить у супроводі мелодії Моцарта "Реквієм").
Довго нас оберігали від впливу чужої ідеології, бо ж надто вже націоналістична. Живі ще в пам'яті недавні сільські сходи в клубах, де заставляли відрікатися від родини, що в капіталістичному світі "скніє". А про книги й мови не було. Та ніщо не вічне на цій грішній землі. Час розкидати каміння минув. Настав час збирати його. Тож не пошкодуймо для цього ні сил, ні душевних щедрот. Пам'ятаймо про тих, хто зараз далеко від нас, але завжди був і є з нами. У слові, у пісні, у молитві. Цінуймо їх, як цінуємо найвищі святині - слово матері, грудочку рідної землі, яка ніколи не ляже пером птаха на домовині українця, що пішов у небуття з далекої чужини. Як славу і пісню калинову. А ще, як вічний символ українства - золотий колосок пшениці, що тягнеться до чистого голубого плеса неба... Шануймося. Бо ж роду одного ми єси...
Loading...

 
 

Цікаве