WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Сили змін: моральна мета і складність - Реферат

Сили змін: моральна мета і складність - Реферат

- Перспективний розвиток є стихійним самоорганізованим процесом, який здатен започатковувати нові стратегічні напрямки діяльності. Стихійна самоорганізація передбачає політичну взаємодію та навчання у групах. Адміністратори повинні мислити за аналогією.

- Опираючись на теорію складності, адміністратори творять та пізнають своє довкілля і перспективне майбутнє своїх організацій".

В іншій книзі Стейсі розширює межі теорії складних адаптивних систем: "наука складності вивчає основні властивості нелінійно-зворотних мереж, зокрема складних адаптивних мереж. Складні адаптивні мережі містять ряд компонентів або чинників, які взаємодіють відповідно до сукупності правил, які вимагають вивчення поведінки інших та відповідного реагування для того, щоб поліпшити свою поведінку, а отже, і поведінку системи, в яку вони входять. Тобто діяльність таких систем полягає у навчанні. Ці системи, що навчаються, функціонують у довкіллі, яке переважно складається з інших систем, що навчаються, а з цього випливає, що разом вони формують співеволюційну надсистему, що по суті водночас творить та вивчає свій шлях у майбутнє".

"Надто все це теоретично", - скажете ви. І слушно - це дуже складна наука. У наступних розділах, проте, я доведу, як ця теорія працює на практиці та як ми можемо її використовувати для прозорішого й глибшого розуміння процесів змін та опанування ними.

Бравн та Айзенгардт використали теорію складності у своєму дослідженні дванадцяти прикладів світового бізнесу і за її допомогою відокремили успішні випадки від неуспішних. Вони вважають, що: "теорія складності виникла тоді, коли людина задумалася над тим, як з хаосу виникає порядок. Згідно з теорією складності, ті системи, які тільки частково пов'язані між собою, можуть краще адаптуватися. Аргументом для такого висновку є те, що надмірна структурованість гальмує розвиток, тоді як надмірний брак структурованості творить хаос. Це добре можна продемонструвати на прикладі вуличних світлофорів. Якщо світлофори відсутні, рух хаотичний. Якщо світлофорів надмір, рух зупиняється. Помірна кількість світлофорів упорядковує рух, але все ж дозволяє водіям пристосовувати свій рух відповідно до ситуації на дорозі. Отож ключем до ефективних змін є здатність утримувати рівновагу на цій межі хаосу. Теорія хаосу зосереджує увагу адміністрації на стосунках між різними частинами організації та на вмінні поступатися контролем задля більшої можливості адаптуватися".

Теорія еволюції

Якщо в теорії складності йдеться про навчання та пристосування в умовах нестабільності та невпевненості, теорія еволюції відносин стосується питань розвитку людства в часі, а особливо стосовно взаємодії та кооперативної поведінки. Як Рідлі так і Собер, і Вілсон демонструють еволюційний розвиток егоцентричної та кооперативної поведінки тварин, комах та людей. "Що відрізняє людей, - говорить Рідлі, - то це культура". Думки, знання, досвід, віра і подільні речі входять у свідомість людини, і можуть передавати "безпосереднім наслідуванням однієї особи іншою". І далі: "корені суспільного порядку закладені в наших головах, звідки бере початок наша інстинктивна здатність творити не досконало гармонійне та міцне суспільство, а суспільство, краще від того, в якому живемо".

Рідлі пропонує цікаву еволюційну гіпотезу про те, що "процвітати можуть лише кооперативні групи, а не егоїстичні; тому кооперативні суспільства вижили, і у більшості випадків за рахунок занепаду відокремлених".

Співадаптація найефективніша за умов рівноваги між надмірною структурованістю та її недостатністю. Порівняння структури соціальних зв'язків між синицями та червоними вільшанками ілюструє цю центральну ідею співадаптації.

На початку ХХ століття молокоторговці Великобританії зазвичай розвозили молоко до клієнтів у відкритих пляшках. Два види птахів - синиці та червоні вільшанки - призвичаїлися спивати сметанку, що збиралася зверху. Врешті молочники вирішили цю проблему тим, що почали накривати пляшки алюмінієвою фольгою. Років через двадцять популяція синиць (що налічувала близько мільйона птахів) навчилася продзьобувати ці покришки. На відміну від них вільшанки і далі не знали, як це робити. Тільки одна випадково зуміла продзьобати покришку, але таке відкриття не мало поширення. Як пояснити цей випадок?

Синиці від природи є дружніми. Вони перелітають з місця на місце зграями по вісім-десять птахів і проводять у таких перельотах два-три місяці на рік. Під час цих перельотів вони спілкуються між собою, але не завжди. Чисельність їхніх зграй змінюється. Натомість червоні вільшанки є територіальними. Вільшанка-самець проганяє всіх зі своєї території. Вони рідко спілкуються між собою, а коли й роблять це, то спілкування, як правило, відбувається у ворожому тоні.

"Загалом будь-який рід найкраще пристосовуються тоді, коли його представники частково взаємодіють між собою. Якщо представники якогось роду постійно перебувають разом, вони швидко пристосовуються, однак тоді стають надто однаковими, щоб упоратися із раптовою зміною. Якщо представники популяції ніколи не бувають разом, то вона пристосовується до зміни дуже повільно і може взагалі еволюціонувати у різні види, нездатні до комунікації".

Де Ґес також згадує історію про синиць, коли подає думку з цього приводу зоолога та біохіміка Вілсона. За твердженням Ґеса: "синиці перейшли незвичайно успішний інституційний навчальний процес. Натомість червоні вільшанки цього не зробили, хоча поодинці виявляли таку ж здатність до інновацій, як і окремі синиці. Навіть більше - цю відмінність не можна тлумачити різною здатністю до спілкування. Як синиці, так і червоні вільшанки є співочими птахами і мають багато рис, важливих для комунікації: забарвлення, поведінку, перельоти спів. Пояснення дає лише процес соціального поширення: як синиці діляться досвідом усередині роду загалом.

Навесні синиці живуть парами, допоки не зміцніють їхні пташенята. Із настанням літа, коли молоді синички вже літають і самі себе годують, спостерігаємо, як птахи групуються у зграї по всім-десять і разом перелітають із одного саду до іншого. Коли спостерігати за перельотами синиць, може видатися, що їхні зграйки залишаються непорушними впродовж усього періоду мобільності (два-три місяці на рік).

Натомість червоні вільшанки є територіальними птахами. Вільшанка-самець ніколи не дозволить іншому самцеві бути на його території. Коли таке вторгнення визріває, вільшанка немов попереджує зазіхача: "Забирайся геть звідси!" Загалом червоні вільшанки схильні спілкуватися між собою у ворожому тоні і не порушують усталених кордонів. "Схоже на те, що птахи, які збираються у зграї, швидше навчаються, - говорить Вілсон, - вони мають більше шансів вижити і швидше еволюціонують".

Звичайно, можна подати безліч прикладів егоїстичної поведінки окремих осіб та груп. Але питання еволюції полягає в тому, чи кооперативні взаємини слугують розвиткові вищих моральних цінностей, якщо водночас вони надають переваги як особам, так і групам. Ми можемо відчувати та цінувати ці вигоди, творити їх у часі через культуру. Згодом ми детально розглянемо, чому відокремлені культури не такі дієві, як культури співпраці. Ми побачимо, що взаємообмін знань допомагає людям вирішувати проблеми. Потреба ділитися інформацією та можливість отримувати її вимагає постійної взаємодії. Взаємодія необхідна також для розвитку та поширення високих цілей (якщо хочете, моральних цілей). Творити та отримувати добро (чи, інакше кажучи, діяти навзаєм) "можливо лише тоді, коли люди шанують одне одного". "Ми повинні, - підсумовує Рідлі, - заохочувати рівних людей до соціального та матеріального обміну, оскільки він є основою для довіри, а довіра - основою чеснот".

Але, на жаль, у суспільстві немає достатньої кількості "рівних" для того, щоб процвітали чесноти. У книзі "Хворобливі суспільства" Вілкінсон подає беззаперечний аналіз "недуги нерівності". Свою думку він обґрунтовує й результатами інших дослідників, які довели, що найміцнішими є не найбагатші суспільства, а ті, у яких найменша різниця доходів багатих та бідних. У розділі "Як суспільство вбиває" Вілкінсон подає чимало прикладів з усього світу, які свідчать, що бідні люди щодня потерпають від брутального ставлення до них і здебільшого помирають раніше, ніж багаті. Але не можна вважати, що нижча середня тривалість їхнього життя зумовлена лише очевидним недоїданням та беззахисністю перед небезпеками. Це зумовлено радше "психосоціальними чинниками", які завдають найбільшої шкоди. Вілкінсон пояснює так: "почуття депресії, обману, гіркоти, відчаю, уразливості, страху, злості, переживання за борги, роботу та непевність із помешканням; усвідомлення меншовартості, непотрібності, безпомічності, недоглянутості, безвиході, ізольованості, тривоги та невдачі можуть переслідувати людей упродовж усього життя, забарвлюючи у такі ж тони усе інше. Такі почуття завдають шкоди, породжуючи хронічний стрес. Саме ці соціальні почуття, а не незахищеність, творять потенційно згубне матеріальне довкілля. Матеріальне довкілля є лише незаперечним доказом і постійним нагадуванням про гнітючу неспростовність факту чиєїсь невдачі, втрату будь-якого сенсу займати певне місце у громаді, соціальну ізоляцію та знецінення людської сутності".

Отже, затяжний стрес шкодить здоров'ю. Із позитивного боку за умови більшої рівності суспільна згода є психосоціальним шляхом до зменшення стресів та поліпшення життя. Окрім цього, така єдність сприяє інтенсивнішому економічному зростанню. Недостатність підтримки асоціюється не лише із відсутністю друзів та близьких взаємин, але й хворобливістю, а також "відмежованістю від діяльності ширших суспільних мереж, життя громади і т. д.". Навіть більше, Вілкінсон доводить, що більша рівність спричинює більше зростання економіки (а не навпаки).

Loading...

 
 

Цікаве