WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Національне виховання, або матерія без руху - Реферат

Національне виховання, або матерія без руху - Реферат

"Розум, який не має певної мети, втрачається; бути скрізь - означає бути ніде", - цей вислів французького філософа XVI сторіччя Мішеля Монтеня влучно характеризує стан освіти й виховання в сучасній Україні. За безконечним набором правильних фраз і високих цілей, які циркулюють в освітньому відомстві на рівні нормативних документів, навчальної літератури та усної риторики, втрачено, здається, головне - розуміння того, чого ми прагнемо. Освіта й виховання набули статичного, закостенілого вигляду, тоді як у сучасному світі першорядною вартістю стала гнучкість, рухомість розуму. Цю гнучкість не можна сформувати, якщо орієнтуватись тільки на відомі взірці з минулого. Патріотизм сьогодні - це не тільки моральна категорія, не тільки різновид переживання, значно більшою мірою це здатність і вміння діяти у суперечливому світі, зберігаючи при тому свою ідентичність та гідність.

Сучасні інтерпретації національного виховання, хоча й згадують про "глобальний простір", у який українцям треба інтегруватися, насправді змушують українське суспільство до життя у замкнутому світі. У них дивовижно поєднуються захисний "етнографічний" націоналізм з намаганнями мислити геополітичними категоріями. Жодна з концепцій національного виховання - від Державної національної програми "Освіта" ("Україна ХХІ сторіччя") 1993 року до "Концепції національного виховання студентської молоді" 2009 року - не бачить проблеми зв'язку між Україною та зовнішнім світом. За логікою цих документів, це мало би відбутись якось само собою, без жодних зусиль. Причому Україна позиціюється щодо світу як щось унікальне й неодмінно видатне. Але як, скажімо, "виховати повагу до культури та історії рідного народу", якщо цю історію розглядати тільки як досконалу річ у собі, у відриві від історії інших народів. А що тоді робити з історіями сусідніх народів, котрі, як стверджується в навчальних курсах, "українські землі" "загарбували" й "гнобили"? Ці історії треба поважати чи зневажати?

Національне виховання: що робити?

Насамперед треба подолати величезний розрив між навчанням і вихованням. Це головна проблема сучасної системи освіти в Україні, принаймні її суспільствознавчої складової. З одного боку, в Україні чисельно зростає середовище молодих людей, які культивують чистий інтелектуалізм, зорієнтовані на глибоке наукове вивчення навколишнього світу та вміння його перетворювати задля власної користі. Вони мислять категоріями результату, а не процесу. З іншого боку, виховання часто сприймається без контексту знань і вмінь, головними в ньому проголошуються чисті бажання чи переконання. Навчання і виховання існують ніби паралельно, а простір між ними заповнений словесною риторикою.

Частиною національного виховання має стати визначення не тільки позитивних, а й негативних національних надбань. Суспільство не може незміряно довго тягнути на собі в невідомість увесь тягар української історії. Національне виховання, як будь-яка інша сфера культури, неодмінно потребує використання раціональних структур мислення, в іншому випадку воно стає джерелом поширення міфів. Передусім треба відмовитися від тотальної пропаганди ідеї "відродження". Ті, хто сьогодні намагаються спрямувати всю енергію суспільства на нібито "захист" національних цінностей (часто міфологізованих) і домагаються вивчення історії тільки під таким кутом зору, повинні знати, що забирають у того ж таки суспільства частину майбутнього, стримують розвиток його творчого потенціалу, що закладений у природі самого народу й часто не тільки не потребує таких ревних "захисників", а й змушений від них усіляко захищатися.

На часі ґрунтовна дискусія про взаємозв'язок між національним і громадянським вихованням. Окремі її спалахи, хоча й зі значним політичним підтекстом, були помітні в 1990-х роках. Тоді прихильники "національного виховання", переважно з числа "етнографічних" патріотів, позиціювали себе як захисники України від "комуно-російських реваншистів і космополітів". Громадянське виховання вони бачили тільки як складову частину національного виховання. Сьогоднішнє затишшя, треба думати, ґрунтується на негласному компромісі: поняття "національного виховання" вдалося відстояти в заголовках нормативних документів, але ці програми й концепції, по суті, мало хто читає, а ще менше виконує.

В основу концепції "національного виховання", а в цьому контексті - й історичної освіти, треба покласти увагу й повагу до особистісного світу людини. Чи може національного виховання бути забагато? Може, якщо його більше, ніж виховання людини. "В епоху недіючих законів і потоптуваних моральних імперативів треба передусім рятувати людину. А вже потім людину національну. Без порятунку першої неможливий порятунок другої", - пише Володимир Базилевський в есеї "Отруєння міфом". Нав'язуючи молодій людині віру в гасла, які розбиваються при першій зустрічі з реальністю, ми цю людину не виховуємо, а принижуємо, зневажаємо, змушуємо вдаватися до подвійних стандартів.

Розуміння завдань національного виховання не може бути досягнуте без інтелектуальних зусиль з боку політичної еліти. Функція цієї еліти - не відображати бажання абстрактного "народу", йдучи в руслі його сьогоденних настроїв, а формувати суспільнозначущі цілі й послідовно вести суспільство до їх реалізації. Соціологи (наприклад, Олександр Вишняк) цілком переконливо стверджують, що в Україні треба припинити безуспішні спроби сформувати єдину "національну ідею", натомість зосередитися на усвідомленні й захисті "національних інтересів". Тому концепції національного виховання не можуть будуватися на невідомих значеннях, як-от "національна ідея".

Треба вжити заходів для відновлення не декларативного, а реального національно-виховного потенціалу історії. Навряд чи це вдасться, доки в навчальних курсах домінуватиме політична складова. Історична освіта, що спирається тільки на подієву версію минулого, відсуває на далекий план знання про умови життя суспільства, форми його організації, інтереси різних соціальних груп, "стратегії життя" людини. Тільки історія культури (у широкому розумінні) може дати знання, що здатні підтримати суспільство авторитетом минулих поколінь.

Виховує не героїчна чи трагічна риторика, не безконечні розмови про "боротьбу", та й саме історичне знання не матиме виховного навантаження, доки його значущість не буде зрозумілою для конкретної людини. Національне виховання засобами історії неможливе в сучасному світі без усвідомлення "вигоди" від знання минулого. Іншими словами, знання минулого має бути усвідомлене людиною як власний інтерес, і тільки після того - як інтерес суспільний. Тому виховні програми треба спрямувати в русло віднайдення зв'язку між інтересом особистим та інтересом суспільним. А це означає відмову від тотального підходу до національного виховання. Воно не може й не мусить стосуватися всіх, та ще й однаковою мірою.

Loading...

 
 

Цікаве