WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Моральне виховання учнів: педагогічна наука та практика - Реферат

Моральне виховання учнів: педагогічна наука та практика - Реферат

Коли погодитися з таким розумінням духовності, то її змістове наповнення передбачає: культуру в найширшому сенсі цього слова, включаючи традиційну і постмодерну, релігію та мораль, молодіжну культуру й субкультуру, право та економіку тощо. Усі ці складові мають увійти у формування духовності в сучасному постмодерному вимірі, який фіксує ментальну специфіку сучасної епохи в цілому й вирізняється багаторівневим нелінійним розвитком, що заперечує єдину для всіх, уніфіковану й універсальну природу людського знання, культури та духовності.

Зростаючи в сім'ї, дитина долучається до того типу духовності (релігійного чи світського), який культивується в родині і притаманний її батькам. Згодом у закладах освіти різного рівня, особливо середніх, дитячий світогляд формується в цілому на засадах наукової раціональності через зміст освіти та загальнолюдських цінностях через виховний процес. У дозвіллєвому просторі, у позашкільній діяльності, у молодіжних організаціях особистість перебуває в системі різноманітних впливів, що передбачає формування різноспрямованих настроїв, уподобань, цінностей, які домінують у цих середовищах. Якщо ми від сім'ї, матері та батька через школу до молодіжних організацій, церкви, кожен у своєму полі діяльності, нехай з різних позицій, будемо цілеспрямовано вибудовувати, культивувати духовні параметри, норми та цінності розвитку дитини, у неї сформується на основі впливів, взаємовпливів, заперечень і сприйняття та духовність той її варіант, секуляризований чи навпаки, та світоглядна модель, яка найбільше відповідатиме її внутрішній сутності. Зростаюча особистість сама, на основі вільного вибору, прислухаючись до свого внутрішнього "Я", має обрати свій власний тип духовності.

На підтвердження цієї думки хочеться навести слова відомого сучасного німецького філософа X. Зандкюлера, який стверджує: "Помилково виведена з ідей Просвітництва всевладна диктатура виховання настільки ж неприйнятна як засіб усунення зла, як і насильницьке насадження однієї певної, один раз визначеної системи норм, онтологічно відмінної від інших, подібно до природного права або класового права" (Демократия, всеобщность права и реальный плюрализм // Вопр. философии. - 1999. - № 2. - С. 42).

Багатомірність і різноплановість визначення духовності потребують певної конкретизації. Адже людина, особливо дитина, усвідомлено орієнтується на загальні, всезагальні норми, принципи, парадигми навіть при постійній наявності унікально-одиничного й регіонально-особливого, диференціацій, відмінностей, їх протистояння та боротьби. Ця конкретизація має бути у визначенні рамкових координат, засад, які дають можливість уникнути прямого директивного керування, спиратися на урахування особливостей, щоби зберегти національні цінності й орієнтири, традиції, локально-регіональні, індивідуальні з неоліберальними, інтеграційними, загальноєвропейськими. Такий підхід дасть змогу для творчої, оригінальної, неупередженої побудови духовно-ціннісних інновацій.

Відмовляючись свого часу від радянського загального проекту долучити всіх до щасливого майбутнього, одного на всіх, без винятку, ми знову впадаємо в ту ж крайність, намагаючись створити для дітей або християнський рай на землі, де всі ходять у церкву й виконують з радістю всі заповіді Божі, або щоб усі комп'ютеризувалися, зайшли в Інтернет і там перебували в духовному й душевному щасті.

Пошлемося на думку В. Кременя, який у "Дзеркалі тижня" зазначив, що маємо "перш за все відмовитись від складання довгострокових програм, заходів, планів тощо з огляду на виховання нової людини... Ті, хто будують практику життя на "великих числах" - "універсальному благодійництві", "найзначніших досягненнях", "процвітаючій державі", "щасливому майбутньому", "великій культурі" тощо, зневажають людину як індивідуальність, особистість" (13 серпня 2005 р.). Згідно з цією позицією надзвичайно актуальною й перспективною є процесуально-інструментальна розробка шляхів і засобів духовно-морального виховання дітей; створення конкретних, недовготривалих, результативних проектів, спрямованих на виховання морально-етичних якостей особистості, звичайно, при загальній спрямованості навчально-виховного процесу на духовний розвиток особистості.

Якщо ми візьмемо за аксіому, що посилена увага до проблем виховання як специфічної діяльності зумовлена кризовим становищем суспільства, то маємо більше звертати увагу на єдність і цілісність педагогічного процесу, де виховна складова має посідати не менше, а може, й більше значення, ніж освітня. Щодо виховного характеру навчання ламалося багато списів, висловлюються різні погляди, але ніхто не заперечує, що знання несуть у собі великий духовно-ціннісний потенціал. І від вибору змісту навчальних предметів, їх ціннісно-смислового наповнення залежить формування світоглядних позицій дітей та молоді. Адже від нас, науковців, авторів підручників у великій мірі залежить, чи зуміємо ми в умовах інтегрованого суспільства розширити погляди наших дітей і в новому контексті зберегти вірність національним цінностям та ідеалам.

У житті кожного індивіда, людини є свої періоди розвитку, свій ритм, свої вікові імперативи, які не може змінити ніяка глобалізація чи фундаменталізація. Тому перспективне планування морального виховання має і далі тісно пов'язуватися з віком, статтю, характером дитини, її фізичними та психічними особливостями, а отже і з тим, що зараз увійшло до лексики філософів під назвою "постмодерний гуманізм", який не лише бере до уваги слабкості й особливості дитини (людини), а й ставить їх на перше місце у вихованні. Тобто особливе, індивідуальне і навіть хворобливе, неповноцінне входить у розуміння духовно-морального виховання.

Тут переважно говорилось про дитинство, виховання його духовного світу. І, мабуть, це виправдано, оскільки дитячий і підлітковий вік найбільш сензитивний до зовнішніх впливів - як цілеспрямованих, так і некерованих. Але в нашій вітчизняній традиції ми поширюємо виховний процес і на вищу школу, уважаємо, що й далі ми повинні "керувати" студентством і "спрямовувати" його. Хоча в документах найбільшої в історії конференції з проблем вищої освіти, проведеної ЮНЕСКО в 1998 р., теми виховання немає. У європейській вищій освіті, у документах Болонського процесу також не надається пріоритетів вихованню, а йдеться про те, що організатори та керівники системи освіти мають цінувати студентів і викладачів як активних учасників навчального процесу, взаємодіяти з ними на принципах рівності й поваги до здібностей та особистісних пріоритетів (О. Бойчук, 2003).

Мова йде про принципи особистісної автономії, поваги до прав людини в дусі Конвенції про права людини, людини, яка після досягнення 18-річного віку має повні права громадянина й захист від втручання в особисте життя, навіть з добрими виховними цілями. Це не означає, що західне суспільство не опікується студентством, навпаки - студентство є частиною широкої соціалізаційної програми всього суспільства. Вона передбачає широкі соціологічні дослідження студентства, його поглядів, пріоритетів, політичного та громадського життя, вільного часу тощо. Ці дослідження широко оприлюднюються і привертають увагу державних інституцій, політичних партій, громадських об'єднань тощо.

Безпосередньо ж адаптивну функцію виконує розгалужена система консультування, яка має дуже широкий спектр індивідуалізованої допомоги кожному, хто цього потребує.

Досвід такої організації слід вивчати й у перспективі застосовувати.

Духовну, моральну особистість не можна виховати без учителя, наставника, вихователя, тобто без людини, яка є поводирем для дітей та молоді у світі духовності. Попри величезні соціально-економічні проблеми, існує й велика суто психолого-педагогічна проблема - проблема духовності та моральності самого вчителя як особистості та його здатності виховати таку ж особистість. Як можна в ситуації публічного приниження освітянина сформувати у вищій школі особистість професіонала з розвиненим почуттям гідності, свободи, з почуттям прекрасного у природі, людині, мистецтві, особистість, яка переливатиме в дитину, молодь свою духовність і гармонію?

І як буває у складних ситуаціях, звернемось до історії та до авторитетів. Так, у 1928, далеко не спокійному в соціально-політичному й економічному відношенні році, радянський психолог і педагог М. Рубінштейн у книзі "Проблема вчителя" писав: "Я далекий від думки заперечувати або применшувати значення методів і педагогічної техніки, але це не все, і головне - вони не визначальні: перше місце належить проблемі вчителя, на яку і треба звернути особливу увагу. Проблема вчителя - перша й найважливіша проблема всієї педагогіки, усієї постановки народної освіти, усієї системи освіти, усієї долі народної культури: з неї треба починати і нею треба закінчувати. Учитель - це найперше" (М. Рубінштейн. Проблема учителя. - М., 1927. - С. 9).

Отже, є певні здобутки, напрацювання, але є і проблеми, які Академія повинна розв'язувати спільно з Міністерством освіти, Міністерством сім'ї і молоді, іншими організаціями та установами.

Наші здобутки та недоліки - це віддзеркалення життя нашого суспільства. На наших очах народжується нове й відмирає старе. Це болісний процес, але саме в боротьбі, суперечностях, складнощах може зростати конструктивно нове. Будьмо ж свідомі цієї місії. У нас вистачить бажання, сил, умінь сприяти духовно-моральному зростанню дітей та молоді.

Loading...

 
 

Цікаве