WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Отже, в останнє десятиріччя спостерігаємо повернення до парадигми релігійної духовності кінця ХІХ - початку ХХ століття, майже зі 100-річною перервою, тому можемо її назвати як неорелігійність. Ця концепція втілюється в діяльність школи західних регіонів України проведенням уроків Закону Божого, викладанням релігійної етики, залученням служителів церкви до виховної роботи в школі.

Водночас сьогодні отримують досить широке розповсюдження концепції езотеричного, ноосферного розвитку (і, відповідно, духовності), які, з одного боку, пов'язують духовність із природою і людиною, а з іншого - з різними філософсько-релігійними вченнями. У цьому контексті популярністю користуються різні теорії та течії, які розглядають виховання духовності дитини в єдності з природою та Духом, із надчуттєвим пізнанням світу, пізнанням людини як космічної істоти. Це антропософія, езотерика, релігії Сходу та їх носії - Р. Штайнер, М. К. Реріх, О. П. Блаватська та інші.

Ці ідеї формування духовності знайшли підтримку у практичних працівників. Особливою популярністю в Україні користуються вальдорфська педагогіка Р. Штайнера, де дитина - істота духовна, яка має окрім фізичного тіла й душу - божественне начало. Ця педагогіка має на меті розкрити й об'єднати в дитині чуттєвий і надчуттєвий досвід духу, душі та тіла в їхній взаємодії.

Українські педагоги-практики, дошкільні працівники, які працюють у системі вальдорфської педагогіки, розглядають цю систему швидше не у плані антропософського вчення, а як різновид ідей вільного виховання, гуманістичної педагогіки.

Ідеї Реріхів також знайшли втілення в деяких, слід підкреслити, поодиноких навчальних закладах України, які в побудові навчально-виховного процесу спираються на ідеї Прекрасного, єдності законів космосу й життя людини, на ідеях добра, любові, красоти, віри в перетворювальну силу мистецтва ("мистецтво об'єднує людство" - М. К. Реріх).

Щодо виваженого, серйозного науково-педагогічного обґрунтування цих концепцій, то ми не зустрічали відповідних праць. Видана у 2001 р. книга Л. С. Нечепоренко "Онтопедагогіка та інвайроментальна педагогіка" поєднує в неймовірних комбінаціях ідеї християнства ("неухильне виконання десяти заповідей Христа", "пошук власного сповідального шляху") за М. О. Бердяєвим, учення В. І. Вернадського про біосферу та ноосферу, з ідеями архетипу К. Юнга тощо. Автор вводить у педагогіку недостатньо відкоментовані терміни та поняття "онтопедагогіка", "інвайроментальна педагогіка", "телеологічна педагогіка", а її роздуми щодо включення у виховний процес вищого навчального закладу "астрології", "хірології", "фізіономіки", "магнетизму", "екстрасенсорики", "біоенергетики" та ін. викликають по меншій мірі подив.

Водночас констатуємо практичне припинення розробки проблем виховання інших форм духовності, шляхів їх формування особливо в аспекті наукової раціональності, наукового світосприйняття. У підручниках педагогіки про це говориться досить побіжно і навіть тоді, коли мова йде про процес навчання.

На початку 2000-х рр. духовність як педагогічне поняття при загальній науковій нерозробленості проблеми посідає певне місце в методичній довідково-енциклопедичній літературі. Так, у "Педагогічному словнику" за загальною редакцією М. Д. Ярмаченка (2001) духовності присвячені чотири рядки - вона тлумачиться як "специфічно людська риса, особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних та емоційних запитах, моральності" (Педагогічний словник. - Київ: Педагогічна думка. - 2001. - С. 166).

У російських виданнях цьому поняттю приділяється більше уваги. Так, в одному з посібників стверджується: "Ядром культури особистості є її духовність. Духовний розвиток характеризується багатством інтелектуального й емоційного потенціалів особистості, високим моральним розвитком, що веде до гармонії ідеалів людини із загальнолюдськими цінностями та достойними вчинками, в основі яких лежить потреба служити людям і добру, постійне устремління до самовдосконалення" (Методика воспитательной работы / Под ред. В. А. Сластенина. - М., 2002. - С. 9). Як бачимо, це визначення суттєво не відрізняється від того, який запропонував В. О. Сухомлинський в 1961 р.

У зовсім іншому ключі інтерпретується термін "духовність" у "Педагогическом энциклопедическом словаре" (М., 2003), де стверджується, що духовність - це поняття, що узагальнено відображає цінності (смисли) і відповідний їм досвід, протилежний емпіричному ("матеріальному", "природному") існуванню людини або, принаймні, що відрізняється від нього. ...Духовність виявляється у звернені людини до вищих цінностей, до ідеалу, в усвідомленому устремлінні людини до досконалості, таким чином одухотворення полягає в освоєнні вищих цінностей, у наближенні до ідеалу" (Педагогический энциклопедический словарь. - М., 2003. - С. 81).

Таке тлумачення духовності по своїй суті більше відповідає спіритуалістичному, аніж науково раціональному, матеріалістичному. Це підтверджується запереченням автора статті про спорідненість термінів "духовність" і "культура", бо "сама по собі культура не безперечно духовна", "духовність не піддається визначенню, оскільки дух - безмежний і не вкладається в межі розуму", "духовність протистоїть соціальності".

У тому ж ключі представлена висунута автором сутність духовності, що полягає в подоланні буденності, є індивідуалізованим процесом, куди входить особистісне начало і додаткові смисли, що звеличують особистість, тобто "робота духу завжди являє собою містичну практику, умовою якої виступає аскетизм".

Так широко процитований термін не містить у собі педагогічної спрямованості, а тлумачить його швидше в метафізичному, філософському сенсі, а не у визначенні того, що є таке духовність стосовно дитини і які шляхи її формування.

Проаналізувавши історію питання й сучасну літературу, ми, збагачені історичними підходами, можемо зробити висновок: поняття "духовність" у педагогіці з'являється у ХІХ ст. із залученням більш широкого загалу дітей до освіти. Воно відображає теологічне, трансцендентне світосприйняття і таке ж виховання. З плином часу, пройшовши через повне заперечення в ранній радянській ідеології, у 1960-1980 рр. поняття "духовність" знову з'являється в секуляризованому світогляді носіїв педагогічного знання як сцієнтизм, який, особливо під впливом науково-технічного розвитку, почав відігравати роль "релігійного" вчення, що може дати всі відповіді на проблеми світопобудови та людського існування. У цей же період зароджується й парадигма, яка, спираючись на матеріалізм, розробляє шляхи, засоби та методи формування духовності не як колективного й соціального феномену, а як індивідуально й гуманістично спрямованого і включає в себе, крім індивідуальних, і морально-етичні, емоційні компоненти.

Сьогодні духовність повернулась у загальнопедагогічний і загальновиховний дискурс у різних інтерпретаціях, парадигмах, контекстах від трансцендентного до науково-раціонального на своїх протилежних полюсах. Недостатньо розроблена в теорії, вона широко представлена у практиці, яка являє собою еклектичний набір уподобань і смаків носіїв цих ідей, найчастіше директорів дошкільних і середніх навчальних закладів.

Прихильники тих чи інших поглядів насторожено ставляться один до одного, інколи з нетерпимістю, заперечуючи навіть право на існування іншої точки зору.

Які ж шляхи подолання сучасної кризи духовного виховання? Що ми, педагоги, науковці, можемо запропонувати батькам, вихователям, учителям? Як на мій погляд, на часі була би поява дослідження, яке б не лише аналізувало стан справ та історико-педагогічний контекст на кшталт цього, а розробило би конкретні технології формування духовності в дітей та молоді - від концептуальних засад, змісту, інструментальної частини до критеріїв, діагностики тощо. Це перше.

Друге, що представляється обов'язковим, - щоби процесуально-інструментальна розробка була спрямована або принаймні відображала нові реалії, в яких живе дитина. Ми вже багато говорили й говоримо сьогодні про соціокультурний контекст як той, що входить корінням в історико-культурний досвід, у духовні традиції народу. Без сумніву, це обов'язкова складова формування духовності. Але не менш важливе входження дитини в сьогоднішню духовну реальність з її мінливістю, неоднозначністю, полікультурністю, сукупністю співіснуючих різних точок зору на одні й ті ж явища, тобто релятивізмом. Глобалізація з її темами та проблемами все більше покриває Україну, і сучасні теми та проблеми духовності все більше збігаютьсяі корелюються з дискусіями, що ведуться на Заході.

Loading...

 
 

Цікаве