WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Усі ці специфічні щодо кожного вікового періоду складові духовного розвитку дитини спираються у В. О. Сухомлинського на діяльнісний підхід, який характеризує все життя дитини і є поштовхом для змін - фізичних, психічних, інтелектуальних, моральних, етичних, естетичних. Ці зміни, у залежності від віку, і визначають особливості духовної сфери дитини, її наповнення різними смислами, цілепокладанням.

Звичайно, у книзі "Духовний світ школяра (підліткового та юнацького віку)" розробка цієї проблематики пов'язана з марксистським підходом, що в центр діяльнісного підходу поставив суспільну діяльність і визначальну роль колективної праці. Цей підхід перетворився (у реаліях радянського соціалізму) на суспільну ідеологію. Але ця державницька версія марксизму зазнавала впродовж 1960-1970 рр. ряд змін на рівні державної шкільної політики, і ці зміни віддзеркалювались у вимогах до процесу виховання. І в останні роки існування СРСР ми бачимо протистояння офіційної версії і тих варіантів пізньорадянського марксизму, які отримували розвиток у працях філософів, психологів, літературознавців, педагогів.

Культурно-освітній проект з виховання духовності, який розвивав В. О. Сухомлинський, значною мірою відрізнявся від існуючих педагогічних підходів самим зверненням до морально-етичної проблематики. На відміну від існуючої в той час соціоцентричної виховної парадигми, де все було закладено в зовнішньому, середовищному (причому такому, яке вже із самого початку апріорно продукувало найкращі риси людини), В. О. Сухомлинський запропонував новий, внутрішній механізм ціннісної регуляції та саморегуляції дитини, її творчого розвитку, спрямований на формування усталеної домінанти - духовності.

На превеликий жаль, після В. О. Сухомлинського й до цього часу ми не маємо в педагогіці такого розгорнутого проекту формування духовного світу дитини, який був би відповідно інструменталізований, спирався на вікові, індивідуальні та колективні особливості кожного вікового періоду, а також визначав форми, засоби та методи виховної діяльності, тобто всю системну сукупність поступового сходження дитини до духовності. У цьому аспекті книга В. О. Сухомлинського залишається актуальною й до сьогодні.

Педагог не поставив на цьому крапку - він постійно звертався до цієї проблематики і в подальшій своїй діяльності. У кожній з його наступних праць усе більше уваги приділяється проблемам формування духовності, духовної дитини, духовної підготовки. Із часом у його розумінні духовності все більше місце займає морально-етична проблематика. Педагог наближається до християнської тематики, починає розглядати теми та проблеми, які до того часу не були предметом розгляду педагогічної науки, - це формування ставлення дитини до життя й до смерті, добра та зла, тема совісті та шляхів її формування, розуміння й усвідомлення своєї провини, необхідність каяття, формування культури людських бажань у юнаків і дівчат, їх духовної підготовки до життя.

І він вирішує ці питання, звичайно, не в парадигмі релігійної педагогіки, але й не спираючись уже на марксизм-ленінізм. В. О. Сухомлинський відштовхується від антропологічних підходів, які поєднують українську філософію (кордоцентризм), екзистенціалізм і соціальні реалії з метою розкриття самобутності людини, гуманістичних засад її буття, а також ролі й місця в системі соціальних зв'язків у суспільстві. можна стверджувати, що християнська духовна проблематика розглядається ним з позицій гуманістичної філософії, причому це філософствування має суто педагогічний, практичний характер.

Після розпаду Радянського Союзу та перших років незалежності велися пошуки визначення, усвідомлення нових цінностей і, відповідно, нової педагогічної парадигми. І, як це відбувається в переломні, трансформаційні часи, у період кризи, проблемне поле науки переглядається, переступаючи попередні межі. У пошуках нових засад, нового підґрунтя як для старих, звичних, так і для нових тем і проблем, фахівці звертаються до суміжних наук з метою підтвердження своїх рефлексій.

Зміна парадигм науки в 1990-х рр., викликана ідеологічними, соціально-економічними та культурними чинниками, поставила на чільне місце розв'язання морально-етичної проблематики, проблему духовності як загальногуманітарну культурологічну й педагогічну проблему. Як ми вже прослідкували, проблема духовності не була належно поставленою в пізньорадянський період, тому в різних словниках, енциклопедіях, довідниках цих років марно шукати цей термін, наявні лише терміни "дух", "душа" (у філософських і психологічних словниках), які пов'язуються з античною та релігійною традицією, з класичною філософією та позитивістською психологією (див. більш докладно: Богуш А. М. Дефінції "духовність" і "моральність" в аспекті національного виховання в Україні // Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах. - Зб. наук. праць. - Київ, 2000. - С. 18-23).

У відсутності позиції офіційної науки щодо духовності впродовж 1990-х рр. починається активне заповнення цієї лакуни розвідками, які заперечували попередню офіційну позицію беззастережного соціологізаторства та сцієнтизму. Пошуки в напрямі духовності увінчуються розгортанням релігійно-християнської парадигми духовності, яка тісно поєднується з розглядом національної ідентичності, національної ментальності як основи народної традиції. Специфіка цього розгляду полягає швидше в її ідеологічному самовизначенні, аніж інструментальній розробці.

Для підтвердження національно-християнсько-релігійних цінностей українські прихильники такого розуміння духовності звертаються до замовчуваних або вилучених аспектів педагогічно-публіцистичної спадщини К. Д. Ушинського і з особливим почуттям відкривають для себе забороненого в радянські часи педагога Г. Г. Ващенка (1878-1967) з його книгою "Виховний ідеал" (Мюнхен, 1950; Брюссель, 1876, перевидання в Україні в 1994 р.). У цьому підручнику (як визначено на титулі) автор розглядає різні виховні ідеали: "большевицький", християнський, загальноєвропейський та український національний. Він різко критикує "більшовицький" ідеал у контексті аналізу творів класиків марксизму-ленінізму та освітніх реалій, спираючись на Платона, Аристотеля, Р. Декарта, І. Канта та інших філософів, особливу увагу приділяє християнському розумінню виховного ідеалу через пояснення відповідних місць Біблії та Євангелія. Коротко автор зупиняється на загальноєвропейському виховному ідеалі, що знайшов своє висвітлення у творах великих педагогів античності, Я. А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І. Г. Песталоцці. Особливу увагу Г. Г. Ващенко приділяє розкриттю українського національного виховного ідеалу і робить висновок про те, що "гаслом, під яким має проводитися виховання української молоді, є служба Богові й Батьківщині... Ідеал Царства Божого мусить бути для християнина провідною зіркою в його житті. Він має прикладати всіх зусиль, щоб здійснювати ідею царства Божого і підготувати себе до Царства Божого на небі" (Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. - К., 1994. - С. 174, 74).

Така точка зору сьогодні є досить популярною в Україні. Її прихильники - відомі в Україні педагоги М. Г. Стельмахович, Ю. Д. Руденко, А. В. Вихрущ та інші. Найбільш повно така позиція представлена О. Вишневським у досить солідному підручнику "Теоретичні основи педагогіки. Курс лекцій", виданому у Дрогобичі у 2001 р. Тут подані розділи, виключно присвячені вихованню на основі релігійно-християнських засад (С. 122-286), які автор вважає єдино вірними, національно-демократичними, гуманістичними, тими, що відповідають українському духові. Він вибудовує виховну систему як систему цінностей у певній ієрархії, над якою поставлена ідея Бога та церковного життя, від якого залежить і духовність людини, і відповідні духовні цінності, а саме: моральність (абсолютна вічна цінність), патріотизм (національні цінності), демократизм (громадянські цінності), родинність (сімейні цінності), характерність (цінності особистого життя), природосвідомість (валеоекологічні цінності). У своїх міркуваннях він спирається на спадщину К. Д. Ушинського, Г. Г. Ващенка, С. Ф. Русової та інші. Відрізняє його працю від усіх інших цього напряму посилання на сучасних зарубіжних, зокрема англомовних дослідників виховної або навчальної проблематики, які, утім, не стосуються формування духовності.

Loading...

 
 

Цікаве