WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Учення про дитячу душу повинно вмістити обидва вчення (педагогічний натуралізм і вчення І. Канта про "радикальне зло" людської природи - О. С.), супідрядні у вченні про образ Божий і у вченні про духовність, що ввійшла в людське єство і яку належить усунути через розкриття та зміцнення духовних сил людини, що можливо лише в церкві і через церкву. У зв'язку з цим мета педагогічного впливу може розглядатись як розкриття образу Божого в дітях через підготовку їх до життя в цьому світі й до життя вічного" (Зеньковский В. В. Российская педагогика в ХХ веке. - С. 88).

Отже, у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. духовність як категорія педагогіки виховання розглядалась перш за все як християнсько-церковно-православний і державний пріоритет. Проте в залежності від педагогічних поглядів носіїв цієї ідеї до феномена духовності долучались і наукові, й етнологічні складові або цінності, які з часом посідали все більше місце. Для українських педагогів, які діяли в національній парадигмі духовності, до його структури, поряд із християнськими, входили культурно-антропологічні та природні (екологічні) аспекти як основи формування національної ідентичності. Розширення розробок, долучення все більшої кількості українських педагогів до виховної проблематики, які ставили завданням формування духовності в дітей, базовим постулатом якої було "українство", викристалізувало її специфічне розуміння, притаманне українській інтелігенції. Пріоритетними складовими духовності стали релігійно-християнські морально-етичні ідеали, народність, українська (рідна) мова, патріотизм, знання про історію свого народу, повага до праці.

Причому ідеї українських просвітників щодо духовності відрізнялись від ідеї педагогів, які діяли в "російській" парадигмі. Формування духовності українські педагоги пов'язували не з офіційною православною церквою, яка цілком справедливо ототожнювалась ними з імперською політикою, спрямованою на русифікацію, а з християнськими моральними постулатами, з Біблією - "основним джерелом духовності" (І. І. Огієнко), з народною культурою і знову ж таки з рідною мовою.

Особлива увага в цих константах належала українській мові. Ось як писав про це І. І. Огієнко: "Мова - то серце народу: гине мова - гине народ. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови".

Українська духовність як цілісне явище культури, зародившись у другій половині ХІХ ст. і зміцнівшись на початку ХХ ст., після 1905 р. увійшла до планів і проектів практичної реалізації цієї ідеї, проектів національної школи з відповідним навчально-методичним забезпеченням: рідномовними підручниками, навчальними посібниками, художньо-пізнавальною літературою для дітей.

В історичній перспективі однаково важливим вважаємо внесок як українських педагогів з яскраво вираженим розумінням духовності як національної ідентичності, так і тих, хто розумів духовність у суто духовно-релігійно-християнському вимірі. І ті, й інші складали два крила, два полюси українського типу духовності.

1920 рік, рік кардинальних трансформацій в українському суспільстві, остаточного встановлення радянської влади, започаткував кілька масштабних культурно-освітніх проектів, які практично виключили духовність із термінологічно-понятійного апарату, педагогічної лексики та педагогічної практики, наклали табу на вживання слова "духовність". Як зазначає відомий російський історик педагогіки М. В. Богуславський, "на зміну таких понять як Самодержавіє, Православ'я і Народність (Смиренність) були проголошені нові аксіологічні домінанти: Партія, Комунізм, Пролетарський інтернаціоналізм, що, природно, самим безпосереднім чином відбилось і на розумінні освітніх цінностей, що превалювали в даній політичній моделі. Це було пов'язано з тим, що історично всюди, а особливо в Росії, правляча еліта оголошувала цінностями ті орієнтації, які сприяли збереженню й зміцненню її влади (Образование: идеалы и ценности (историко-педагогический аспект). - М., 1995. - С. 135).

Але не можна однозначно оцінювати 20-ті рр. як виключно соціалістичні реформаторсько-революційні проекти. Вони характеризуються розмаїттям різних проектів, систем, різними поглядами та переконаннями окремих особистостей, які виступали трансформаторами суспільства, творцями концепцій і наукових шкіл, ще не стиснутих жорсткими ідеологічними рамками, але вже спрямованих у відповідне річище.

Зникнувши з ужитку як поняття, духовність не могла бути вилученою з освіти, виховання, оскільки саме вона забезпечувала світоглядне, метафізичне формування дітей та молоді, формування їхніх ідеалів і цінностей. Згідно з марксистською позицією підтримку й розвиток набувають ті культурно-освітні проекти, які спираються на точні та природничі науки, на матеріалізм, точніше діалектичний матеріалізм. Біхевіоризм, рефлексологія і, відповідно, педологія отримали у 20-х рр. найбільше поширення в суспільстві. Цей біосоціально-реформаторський культурно-освітній проект формував швидше світогляд, аніж духовність, де чільне місце посідали точне знання, діяльність, праця й сучасність. Світоглядною складовою виступали практично орієнтовані, розвивальні знання, життєво значущі перетворювальні (суспільство та природу) цінності та ідеали.

Чи можна заперечувати той факт, що ці складові виступали духовністю людини, формували духовність? Звичайно, ні, але ця духовність була особливою, специфічною, кардинально протилежною попередньому розумінню, частиною великого більшовицького проекту переробки людини, спрямованого на "перевиховання всього людства" (Л. С. Виготський, 1926).

Водночас у ці роки спостерігаємо й пошуки нової моделі формування духовності через появу педагогічних напрямів і течій, і серед них: розвиток ідей естетизації особистості (особистісно-естетично-мистецька духовність, Я. А. Мамонтов); індивідуалістична педагогіка (звернення до внутрішнього світу, сприйняття свого "Я" й розкриття його через різні засоби, О. Ф. Музиченко); трудове виховання (Я. Ф. Чепіга). Особливо виділимо проект національного виховання не стільки обґрунтований теоретично, як вибудуваний практично Володимиром Федоровичем Дурдуківським, згідно з яким національна ідея, національна культура з її трудовою спрямованістю та зверненістю до духовних витоків і начал у християнському контексті, з християнським розумінням моральності є основою всього навчально-виховного процесу у школі.

На початку 1930-х рр. педагогічна різноманітність у світоглядах і світовідчуттях, а отже, і у формуванні духовності, припиняється через усе зростаючу жорсткість політичного, суспільного та науково-культурного життя, намагання представити матеріалізм, марксизм-ленінізм як вчення канонічне, яке не потребує перегляду, до якого не можуть висловлюватись будь-які сумніви. Це були роки конфронтації з попереднім розумінням моралі, моральності, духовності взагалі. Передбачалося, що ці категорії в майбутньому будуть просто зайві, оскільки суспільне життя буде підтримуватись раціональними, соціально корисними та науково обґрунтованими нормами та правилами. У поєднанні з авторитарно-дисциплінарними засадами управління діяльності всіх державних органів і в першу чергу закладів освіти марксистко-ленінське вчення набуває характеру єдиного світоглядного орієнтиру, а разом із прищеплюваною вірою в комунізм - єдину духовну основу. Про те, що марксизм став своєрідною "релігійною", духовною основою освіти, писав ще 1933 р. В. В. Зеньковский: "Радянські філософи і педагоги палко вірять у комунізм..., це схоласти (у поганому розумінні цього слова). Радянська педагогіка, звичайно, є для них ancilla (служниця - О. С.) комуністичної теології. І в цій своєрідній релігійній установці їхньої творчості лежить пояснення багатьох її рис. Але як психологічна система "теології", радянська філософія боїться усвідомити релігійний характер своїх тверджень" (Зеньковский В. В. Русская педагогика в ХХ веке // Педагогика. - 1997. - № 2. - С. 84).

Зміст освіти, тексти, особливо якщо вони стосувались ідеології, виступали своєрідними "релігійними" канонами, а духовність хоча й не мала самостійного значення і практично не вживалась як поняття, але розцінювалась як самовіддана віра в комунізм і жертовність, яка виправдовувала нестатки, злидні, непосильну працю. При цьому велика увага надавалась колективній "духовності" на противагу індивідуальним устремлінням, які в дійсності не брались до уваги, навіть осуджувались, принаймні на офіційному рівні.

Loading...

 
 

Цікаве