WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Разом з іншими інституціями освіта стає предметом педагогічних шукань і роздумів. Із середини ХІХ ст. педагогіка набула статусу наукової дисципліни, а процес виховання - більш ніж у попередні часи наукової виваженості й обґрунтованості. У науку прийшли педагоги-публіцисти, які через педагогічну пресу (6 журналів), через видання своїх творів підготували основу для розвитку педагогіки в наступні століття. Після скасування кріпацтва в 1861 р. і лібералізму перших років царювання Олександра ІІ з'являється плеяда педагогів - К. Д. Ушинський, Л. М. Толстой, М. І. Пирогов, П. Ф. Лесгафт, В. Я. Стоюнін, М. Ф. Бунаков та інші, які своєю творчістю, практичною діяльністю вперше в Росії поставили та вирішували проблеми розумового, фізичного, морально-естетичного, трудового виховання дітей, обґрунтовували дидактичні засади побудови навчального процесу.

Особливої уваги в їх творчості набули питання морального виховання дітей, єдності й цілісності їхнього духовного життя. Пошуки в цьому напрямі підкріплювалися розвитком психологічної науки, а також змінами в освітній системі. В. В. Зеньковский, філософ, психолог, український педагог російського зарубіжжя у своїй розвідці "Російська педагогіка у ХХ столітті", написаній у 1933 р. в Бєлграді, вичліняє три напрями російської педагогічної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст.:

1) педагогічний натуралізм у його різноманітних варіантах - наукова течія (П. Ф. Лесгафт, О. Ф. Лазурський, О. П. Нечаєв, О. Ф. Музиченко та інші) і романтична течія (течія "нового виховання" - Л. М. Толстой, І. І. Горбунов-Посадов, К. М. Вентцель та інші);

2) педагогічний ідеалізм (М. М. Рубінштейн, С. Ф. Гессен та інші), пов'язаний з орієнтацією педагогічних проблем на філософію цінностей, на моральне як основу духовного життя;

3) релігійно-педагогічний напрям (Зеньковский В. В. Русская педагогика в ХХ веке // Педагогика. - 1997. - № 2. - С. 73-89).

Ми долучаємо до цих напрямів і українську педагогічну думку цього періоду (М. П. Драгоманов, О. Я. Кониський, П. Г. Житецький, І. І. Огієнко, Б. Д. Грінченко, М. С. Грушевський, С. Ф. Русова та інші), яка спиралась на етнографічно-культурницьку парадигму й мислилась у контексті натурфілософії - єдності людини та природи, людини та Бога.

З огляду на наш предмет - духовність та її формування - зазначимо, що всі педагоги без винятку розглядали цей феномен як багатоаспектне явище, провідною рисою якого є християнська духовність (українські педагоги, К. М. Вентцель, І. І. Горбунов-Посадов, Л. М. Толстой) або православно-церковна духовність.

Оскільки українські представники християнсько-релігійного напряму К. Д. Ушинський (1824-1870), П. Д. Юркевич (1826-1874), С. І. Миропольський (1842-1906) та В. В. Зеньковский (1881-1962) майже не розглядались у історико-педагогічній літературі, коротко схарактеризуємо саме їхні позиції.

На жаль, крім К. Д. Ушинського вони ще не внесені до навчальних планів і підручників з історії педагогіки, хоча мають бути долучені до українського християнського педагогічного напряму, особливо П. Д. Юркевич. Звичайно, не варто спрощено, лише в аспекті християнської духовності, оцінювати їхній педагогічний доробок - адже К. Д. Ушинський не лише у нас у країні, а й за кордоном по праву вважається основоположником слов'янської наукової педагогіки, а П. Д. Юркевич увійшов в історію як філософ, "християнський платонік", С. І. Миропольський відомий (до речі, явно недостатньо) як дидакт і теоретик естетичного виховання.

Зараз у педагогіці широко коментуються ідеї народності, розвинуті К. Д. Ушинським, але ми порівняно нещодавно довідались, що вони спирались на православну віру. Педагог, людина глибоко релігійна, був переконаний у тому, що душа - це основа будь-якої діяльності, що релігія, особливо після скасування кріпацтва, є гарантією моральності народу. У широковідомій сьогодні праці "Про народність у суспільному вихованні" Костянтин Дмитрович писав: "Є лише один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає християнство. Усе, чим людина як людина може і повинна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки раніше всього і в основу всього вкорінити вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує вищу цінність будь-якому вихованню..." (Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори. - К., 1983. - Т. 1. - С. 101-102). Православна духовність визначає, за Ушинським, не тільки нинішнє, а й майбутнє педагогічної науки. Отже, весь виховний процес - моральне, трудове ("праця - вільна і відповідна християнській моральності діяльність людини..."), громадянське, фізичне виховання педагог підпорядковував ідеї християнсько-релігійної традиції та практики. Таким чином, ідеї народності у вихованні, тобто збереження й культивування ідентичності тісно пов'язувались педагогом з релігією, яка виступає важливим складником духовності.

Інший український представник цього напряму - Памфіл Данилович Юркевич "сформувався у межах духовно-академічної традиції філософствування з опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості" (Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. - С. 732). Він розцінював дух як щось більше, ніж свідомість, говорив про важливість діяльного моральнісного духу. Така позиція - діяльнісний підхід - приводить його до педагогічних роздумів, до необхідності формування духовності дитини в особистісно-діяльнісному напрямі.

Як філософа Памфіла Даниловича цікавили питання антропології, її зв'язку з релігією. Він виступає одним з теоретиків кордоцентризму, філософії серця. У праці "Серце, його значення в духовному житті людини, за вченням Слова Божого" (1860) філософ-педагог аналізує проблему серця людини в контексті фізіологічних, психологічних, філософських наук і, вважаючи їх односторонніми, звертається до свого вищого авторитету, до релігійних текстів і з опертям на них робить висновок про те, що серце є осереддям душевного і духовного життя людини:

"1) Серце може виражати, віднаходити й розуміти цілковито своєрідно такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, здебільшого духовністю й життєвістю не піддаються абстрактному пізнанню розумом; 2) розуміння й чітке знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним уявленням, відкривається або дає себе відчути й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно має проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм нашого духовного життя" (Юркевич П. Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению Слова Божия // Труды Киевской духовной академии. - 1860. - № 1. - С. 68, 85-86).

Таке розуміння серця як основи людського життя, людської сутності й "осередку душевного і духовного життя людини", а також діяльнісний, конкретний ідеалізм привели П. Д. Юркевича до педагогічної проблематики, до виховних проблем, де першочергове місце він відводив формуванню духовного світу дитини на основі християнської етики. Його "Курс загальної педагогіки з додатками", який з'явився на світ у Москві в 1869 році, увібрав у себе глибоко обґрунтовані ідеї гуманного педагогічного впливу на особистість дитини, розвивального виховання на основі системи виховних впливів, серед яких значне місце належало особистості вихователя, його духовному світові, прикладу, середовищу, дисциплінуванню тощо. Слід відзначити, що цей підручник носив більше світський, ніж релігійний характер зі зверненням швидше до християнської, аніж релігійної духовності.

На жаль, оскільки цей український філософ-педагог мислив у християнській парадигмі, його педагогічні праці взагалі випали із проблемного поля педагогічної науки, і лише зараз ми звертаємось до його педагогічних надбань.

Така ж сптуація складалась і з доробком Сергія Іринейовича Миропольського, який упродовж життя обіймав досить помітні посади в релігійній ієрархії, а його спадщина була проникнута християнським ученням, релігійно-катехизисним розумінням духовності, моральності. У своїй релігійно-педагогічній діяльності - у Харківській духовній семінарії, семінарській недільній школі, у Санкт-Петербурзькій духовній академії, у Святійшому Синоді він дуже активно на сторінках педагогічної преси розвивав релігійно-педагогічний напрям з його головної ідеєю християнської духовності в дусі православно-церковних настанов.

Найбільш повно позицію формування духовності в дитини на основі релігійно-церковного православ'я висловив В. В. Зеньковский, який обіймав посаду міністра віросповідань в уряді гетьмана Скоропадського і в 1919 р. був змушений емігрувати з Києва за кордон і саме там як представник Богословського інституту в Парижі, ініціатор студентського християнського руху, сам священик проводив величезну роботу з розвитку релігійно-церковної православної педагогіки. Ми наведемо досить розлогу цитату, оскільки розуміння В. В. Зеньковським духовності дає повну уяву про цей напрям і може слугувати поясненням сьогоднішніх тенденцій у неорелігійному формуванні духовності. Василь Васильович зазначає: "Основним процесом у житті людини треба визнати не фізичний і не психічний бік у ньому, а духовний, який глибше розподілу фізичного і психічного світу і який несе запоруку цілісності. Вивчення різних душевних явищ показує, що духовний процес має в собі ключ до розуміння всього, що відбувається в людині. Духовний розвиток у дитини підпорядкований певному ритмові у зв'язку з різним віком і змінами, і завдання виховного впливу змінюється у зв'язку з цим. Усвідомлення духовного життя в його ритмі має бути покладено в основу педагогіки, проте не моральний, а релігійний духовний процес зростання створює істинну і останню тему виховного впливу на дітей.

Loading...

 
 

Цікаве