WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Ми так докладно зупинились на генезі розвитку категорії "душа" (за відсутності категорії "духовність" у діахронному вимірі) у філософії та психології, оскільки саме ці науки виступають методологічними засадами або ж здійснюють значний вплив на розуміння проблеми духовності в педагогічній науці та практиці.

Перш ніж перейти до суто педагогічного розгляду, хотілось коротко подивитись на духовність з боку культурології - науки, яка вивчає структури культури в її конкретно-історичних проявах. Існує багато різних визначень культури (вони вимірюються чотиризначним числом), але збігаються в одному - це поняття багатокомпонентне, яке містить, серед інших, творчу діяльність людини та її результати в духовній сфері (як і в матеріальній), історичні й етнічно конкретні координати внутрішнього світу людини, а також сукупність психологічних, інтелектуальних і духовних норм, приписів, стандартів. Сукупність цих складових дозволяє як особистості, так і суспільству народжувати щось нове, ініціювати появу якоїсь цінності (Лариса Березовчук, 2000). Отже, культура - це духовне надбання, осереддя духовних цінностей, пов'язаних із внутрішнім удосконаленням людини та самовдосконаленням, із творчим розвитком.

І тут ми впритул підходимо до педагогіки, до теоретичних міркувань та їх реалізації на практиці, оскільки процес формування виховання дитини - це і є долучення її до цінностей, до культури задля її розвитку, удосконалення, а також удосконалення середовища, суспільства.

Якщо зважити на те, що вітчизняна школа й педагогічна думка із самих своїх початків, тобто від періоду Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) розбудовувалась у структурі діяльності церкви, то зазначимо, що духовність, як педагогічна категорія цього періоду, є суто релігійним поняттям: дітей долучали до церковно-релігійної обрядовості та конфесійного типу християнства. Князь Володимир, високо оцінюючи значення освіти та поширюючи християнство і православну церкву, сприяв розвитку й розповсюдженню релігійної духовності, яка спиралась і замішувалась на народному побуті й народній філософії, язичницьких віруваннях та міфах; вони імпліцитно присутні в українському православ'ї та християнській духовності й до сьогодні.

Школи існували при церквах, монастирях, учителями були священики й дяки. Над усім життям - і родинним, і міським, і сільським, і шкільним, панували релігійність і духовність як християнське світовідчуття.

У наступні XIV-XVI століття "православ'я лишається синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутності власної держави церква слугувала українцям єдиним інститутом вираження їхньої самобутності" (Субтельний Орест. Україна. Історія. - Київ: Либідь. - 1991. - С. 88).

Після прийняття Люблінської унії в 1569 р., коли влада не була зацікавлена в розвитку церковно-релігійної культури та духовності за візантійськими взірцями, в Україні починають розвиватися братства, які об'єднували міщан, торгівців, ремісників задля підтримки православної віри та духовності, національної самобутності. І, природно, школа, освіта тут відігравали провідну роль. Братства утворювали академії та школи, через які транслювалась, розвивалася християнська духовна традиція. Духовне просвітництво, повчання стає однією з основних функцій Церкви. При цьому чим нижчим був рівень освіти, тим простішим і прямолінійнішим був духовно-теологічний код.

З огляду на предмет наших зацікавлень - формування духовності цю освіту ми можемо розглядати як суто теологічний феномен з православно-візантійським підґрунтям, до якого додалися ренесансні й реформаційні ідеї, які йшли із Заходу. Відбувалось наростання, збагачення православної духовності як культурно-історичного надбання західноєвропейськими цінностями, серед яких неабияке місце посіли гуманізм, свобода піднесення індивідуально-духовних начал у людині.

Для прикладу наведемо Григорія Савича Сковороду (1722-1794), духовний світ якого був надзвичайно різноманітним, куди входила і патристика, й ідеї Античності, і українська містична філософська традиція. Для цього філософа характерні ідеї духовного перетворення людини для пошуків і досягнення людського щастя. Шлях пізнання Бога в нього йде через вивчення Біблії, пізнання людиною самої себе, внутрішнього "Я", малого світу та великого світу. Його хвилювали проблеми сутності людини, її зв'язку зі Всесвітом, ставлення до природи та Бога, походження й долучення до доброчинностей - природних і духовних. Український мислитель переніс у свою філософію Аристотелеву, а затим біблійну ідею про те, що душа людини знаходиться в її серці, яке продукує почуття, формує розум, пізнання тощо. Саме Г. С. Сковорода започаткував в українській духовності ідеї кордоцентризму, якими ми зараз так пишаємось і вважаємо, що це суто національне надбання - настільки вони відповідають нашим уявленням про істинну суть людини, її духовність.

Перші світські школи виникли в Україні за часів входження її земель до Російської імперії, за Петра I (XVIII ст.), але це зовсім не означало, що вони почали прищеплювати світський світогляд, секуляризовану духовність. У програмах будь-яких навчальних закладів на першому місці стояв Закон Божий, тобто виховання в релігійному дусі та християнській моральності було основним завданням не лише церкви, а й школи, сім'ї. І це далеко не випадково, тому що ця константа складала головну підвалину державної політики, основу державності, адже цар був намісником Бога на Землі.

Теоцентрична духовність, яка продукувалась державою та церквою, із плином часу поступово послаблювалась у шкільництві, незважаючи на весь його консерватизм, діяльність згідно з приписами, регламентами, розпорядженнями та повній свободі. Після промислового перевороту в кінці XVIII ст. і починаючи з ХІХ ст. особливо інтенсивно відбувався розвиток природничо-наукового знання, що призвело до розвитку індустріального виробництва, до потреби в людських ресурсах. Це привернуло увагу до вивчення людини, концентрації зусиль на антропологічних проблемах, розвитку психології, педагогіки людини. Інтелігенція, науковці, просто освічені люди почали дещо по-іншому дивитись на навколишній світ, процеси, що в ньому відбуваються. Починає розповсюджуватись науковий світогляд, що має соціальний ракурс і відповідну духовність. При цьому суспільство того часу не відкидало церковну догматику - лише відбувалася зміна світоглядних позицій у частини суспільства. Український богослов-релігієзнавець Іван Музичка писав, що "в ХІХ ст. наступило відкрите віддалення християнської культури від культури світської. Це сталось не раптово, а з підготовкою цього протягом кількох попередніх століть. Віддалення християнської філософії і богослов'я від життя принесло чимало шкоди і створило ґрунт для раціоналізму, який став грізним ворогом Церкви і віри" (Музичка Іван. Християнство в житті особи і народу. - Київ, 1999. - С. 37-38).

Ці процеси відбувалися в Росії впродовж всього ХІХ ст. і суттєво вплинули перш за все на університети, які стали осередками вільного розвитку думки, науки, свободи, автономності, створивши академічний дискурс, який поступово впливав і на інші ступені освіти. Зміст середньої освіти наповнювався (особливо предметів природничо-наукового циклу) знаннями, які формували науковий світогляд. Тобто на індивідуально-особистому рівні спостерігаємо різне розуміння духовності в залежності від світогляду, освіти, розвитку мислення. У цілому ж духовність залишається непорушним державно-церковно-православним каноном, особливо в системі сімейного та початкового, народного виховання.

Узагальнюючи викладені вище міркування, скажемо, що розуміння духовності як суто людської риси особистості рухалось у напрямі від анімістичного культурного коду до теологічного, християнського, який міцно ввійшов у культурну матрицю людини, заповнивши її вщерть і надовго зберігаючи своє провідне становище. Але з плином часу, з розвитком наук як гуманітарного, так і природничого циклу, розуміння духовності людини поступово втрачає чіткі обриси релігійно-церковного культурного коду й розростається філософськими та антропоцентричними смислами, залишаючись утім у парадигмі релігійно-церковної культури. З розвитком точних та соціогуманітарних наук поняття духовності набуває ще ширшого сенсу, де філософія та психологія відіграють усе більше значення.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. приніс значні зміни у вітчизняну духовну культуру. Розвиток філософії позитивізму, матеріалізму психологічних наук розширив розуміння духовної сфери людини, породивши та закріпивши світську культуру й світську духовність, яка вже не пов'язувала феномен духовності лише з релігією, а включала все більше елементів культури в самих різних її проявах. Проте в суто термінологічному значенні у вжитку й у відповідній літературі різного спрямування слово "духовність" трактується лише у спіритуалістичному контексті, за якими дух (душа) є першоосновами світу.

Loading...

 
 

Цікаве