WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання - Реферат

Генеза духовності в контексті виховання

Серед великої кількості проблем, які сьогодні хвилюють українську інтелігенцію, значне місце належить питанням духовності як у філософсько-психологічному, інтелектуальному, культурологічному, педагогічному аспектах, так і в практичному

На сторінках газет і журналів, теле- та радіоефіру - від розважальних до проблемних - у різних текстах і контекстах часто зустрічається слово "духовність". Особливо важливий цей термін у текстах про освіту, виховання, релігію, культуру. При цьому кожен автор, кожне видання мають своє тлумачення поняття "духовності", його наповнення. Навіть побіжний огляд текстів свідчить, що воно вбирає в себе досить широку палітру значень, за якими стоять певний світогляд, позиція, ідеологія. Характерно, що автори далеко не завжди його тлумачать, вважаючи зрозумілим, визначеним.

Особливе місце проблема духовності посідає в педагогіці - науці, яка має завдання не лише виробити, окреслити, визначити шляхи, засоби та методи формування певних компетентностей, знань, умінь, а ще й, що дуже важливо, прищепити та розвинути певні якості, здатності, риси характеру й поведінки людини. Завжди й у всі часи вона займалася питаннями, які прямо або опосередковано стосувалися духовності, вкладаючи в них різні смисли, залежно від історичної епохи, вимог суспільства, напрямів соціального розвитку тощо. Зрозуміло, що підходи до духовності змінювалися залежно й від суто педагогічних завдань, але більшою мірою від шкільної політики, загальнопедагогічної ідеології, освітньо-виховної парадигми, які в певні історичні періоди зливались із загальнодержавною. Особливо це прослідковується в часи переходу суспільства від одних до інших координат життєдіяльності, коли відбуваються глобальні суспільно-культурні трансформації. Зараз ми також перебуваємо у процесі реалізації нових ідей з більш-менш чітким уявленням про минуле й майже невизначеним майбутнім. Неабияке місце тут належить проблемам духовності - і в культурологічно-антропологічному, і в релігійному, і в педагогічному сенсі.

Усе це свідчить про доцільність розгляду феномену духовності як якості особистості та як частини чи навіть сутності виховного процесу в сьогоднішньому проблемному полі педагогічної науки та освітньо-виховних реалій.

Скористаємось історико-культурологічним підходом, оскільки "насіння нинішньої доби уже посіяно у добі попередній" (Є. Маланюк). Але перш ніж перейти до генези розгляду духовності як педагогічної категорії (тому що, без сумніву, духовність виступає основним поняттям педагогіки), підкреслюємо, що лише в останнє десятиліття вона широко застосовується в педагогічному обігу, увійшла до довідково-енциклопедичної літератури. У попередні часи (починаючи з 60-х рр. ХХ ст.) радянська філософія та психологічна література, словники, енциклопедії, довідники широко тлумачили поняття "душа", "дух" (у дихотомії - матеріальне-ідеальне), які є синонімічними поняттю "духовності", як і "культура", особливо "духовна культура", "цінності", "ідеали" тощо.

Отже, тривале в часі застосування сукупності понять і визначень стосовно духовності, їх широке розуміння в різних контекстах спонукають нас до історико-генетичного заглиблення у проблему, яка продемонструє нам усю складність і неоднозначність підходів до цієї проблеми та розкриє можливості й напрями її розв'язання.

Оскільки духовність людини розкривається через категорії "дух", "душа", розглянемо їх значення. Ці терміни з'явилися в текстах мислителів античності, де широко репрезентовано поняття "душа". Воно сформувалось ще в анімістичному світогляді первісних народів, які наділяли саму людину й оточуючий її світ одухотворюючою сутністю, приписували наявність душі всім живим істотам і неживим речам. Слід зазначити, що ця традиція зберігалась майже дотепер на побутовому рівні; у повсякденному житті, особливо в останні часи, коли спостерігаємо сплеск окультних, спіритуалістичних поглядів і вірувань.

Поряд із широко розповсюдженими у народі повір'ями, міфами про існування душі в різних іпостасях різні релігійні, філософські та психологічні системи розробили впродовж багатьох століть велику кількість ідей про природу душі, її походження, зв'язок з тілом. Не будемо торкатися культури народів Китаю, Індії, Єгипту, які мають свою виразну специфіку, а звернемося до європейської традиції, до якої належимо.

Найбільшого поширення категорії "дух" та "душа" набули у християнській релігії, яка з ХІІІ століття стає панівною релігією й ідеологією в Європі. За її тлумаченням "душа - це нематеріальний аспект (або сутність) людини, який наділяє її індивідуальністю і власне людськими якостями, часто розглядається як синонім самосвідомості або самості ("Я"). У богослов'ї душа більш вузько визначається як та "частина індивіда, яка причетна до божественної природи" (Всемирная энциклопедия. Христианство. - Минск, 2004. - С. 212).

Протиставлення душі й тіла у християнстві було привнесено в богослов'я на ранньому етапі його розвитку мислителями Давньої Греції. Самі ж давньогрецькі уявлення про душу були дуже різноманітними та залежали від конкретної епохи та філософської школи від епікурейців, які вважали, що душа, як і тіло, складається з атомів (Лукрецій, Епікур, Демокрит) до піфагорійців і Платона, які вважали душу нематеріальною, безтілесною субстанцією, безсмертною сутністю, присутньою в тілі. Великий вплив на подальше розуміння проблеми здійснив Аристотель, який вважав душу невіддільною від тіла, асоціював душу із серцем.

Християнський монотеїзм (єдинобожжя) надовго залишив за собою пояснення душі як образа Бога в людині. У середні віки богослов'я стає суттю освіти та показником освіченості. При всьому тому слід відзначити, що і в релігійному вченні немає єдиної точки зору на взаємозв'язок понять душі, смерті, безсмертя, воскресіння: постійно, упродовж віків у богослов'ї формуються школи, концепції, напрями, між якими точаться диспути та полеміка. Але, по суті, богословське розуміння душі залишилось незмінним і до сьогодні.

В епоху Відродження (XV-XVIII ст.) питання душі стають питаннями, що стосуються особистості, яка, залишаючись віруючою, задумалась над тим, що ж таке розум людини, а духовність розглядала як живу, розумну, активну силу. Саме в цей період закладались основи індивідуального, духовного розвитку людини, який став панівною ідеологією Нового часу.

Релігійне розуміння душі, незважаючи на теологічні дискусії, не змінилось до цього часу. І в наш час у церквах і проповідях говориться про безсмертну душу, яка тимчасово знайшла свій притулок у тілі, а духовність асоціюється і з усім тим комплексом питань, які стосуються душі.

У християнстві чітко розрізняються "душа" і "дух". Цей останній трактується як частина Трійці (Святий Дух, Бог-Отець і Бог-Син). Учення про Святого Духа "прямо переходить у містику Церкви і стає однією з іпостасей Трійці. Місцеперебуванням Духу є Церква й душі праведників" (Див.: Аверинцев С. С. София-Логос. Словарь. - К.: Дух і Літера, 2001. - С. 71-73). Поза релігійно-християнським контекстом представники релігії вважають неправомірним уживання цих понять.

Натомість у філософській думці з епохи Відродження й до сьогодні з'являються, розвиваються, зникають і знов виникають у новому контексті різні теорії, течії, напрями, які прямо чи опосередковано розглядають проблему душі як центральної категорії стосовно людини. Сучасні філософи стверджують, що у філософії Нового часу екзистенційна тріада "тіло-душа-дух" змінюється гносеологічною парою матеріальне-ідеальне, між якими велась і ведеться полеміка (Н. Хамітов, 2002). В останні декілька десятиліть спостерігається зменшення контексту вживання категорії "душа" у філософських текстах різного спрямування, вона вживається для визначення внутрішнього світу людини, більше для характеристики повсякденності.

Проблема "душі" залишалась досить актуальною у психологічній науці. Початок її розв'язання поклав у XVII ст. Р. Декарт, який ототожнював душу зі свідомістю, поставив проблему взаємодії між душею та тілом як психофізіологічну проблему діяльності двох незалежних субстанцій. У наступні століття, особливо в кінці ХІХ і на початку ХХ ст., психологи підняли нові питання щодо "душі", які вирішувались по-різному: експериментальна психологія розглядала душу й тіло як емпіричний паралелізм (Г. І. Челпанов); позитивізм спирався виключно на досвід, на синтез знання засобами різних наукових дисциплін (О. О. Богданов); інтуїтивістична, персоналістична психологія розглядала душу не як предмет науки, а об'єкт віри (О. І. Вознесенський, М. О. Лоський, С. Л. Франк). Матеріалістична традиція, яка була панівною для нас упродовж ХХ ст., дивилась на душу як психіку й наголошувала на матеріальній детермінованості всіх її проявів. Вона стала методологією для рефлекторної теорії психіки, розробленої І. М. Сєченовим, та теорії вищої нервової діяльності І. П. Павлова, які, здавалось би, поставили крапку у вирішенні проблеми душі. Упродовж десятиліть у психологічній літературі термін "душа" використовувався рідко як синонім слова "психіка", "внутрішній світ людини", "свідомість", "переживання". Зараз спостерігається тенденція повернення цього терміну до більш активного обігу.

Loading...

 
 

Цікаве