WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Історія національної освіти - Реферат

Історія національної освіти - Реферат

І це на 6 млн. чоловік населення, яке було в Україні на часи гетьмана Богдана Хмельницького. Така статистика і в наш час робить честь тій чи іншій державі. Але справа не лише в кількості. Відзначимо різноманітність шкіл, форм отримання освіти, відсутність стандарту, який би кимсь насаджувався. В кожному окремому випадку все залежало від умов, можливостей і освітньої мети.

Культ школиі вчителя в середньовічній Україні

Прагнення до грамоти завжди було притаманне українському народові. Тут існував справжній культ школи і вчителя. Навіть тоді, коли життя ставало нестерпним...

На пам'ять приходить трагедійна Шевченкова поема "Сова". Вдову, що бідкалася з єдиним сином обсіли безпросвітні злидні. Але вона

... І день, і ніч працювала,

Подушне платила...

І синові за три копи

Купанок купила.

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило...

Діждалася вдова долі,

Зросту того сина.

І письменний, і вродливий -

Квіточка дитина!..

В ХVІ-ХVІІ ст. Україна у своєму історичному розвиткові знаходилася на переломі.

Під захистом козацьких військових сил поступово складалась в Україні мережа народних шкіл, серед яких виділялись школи дяківські, парафіяльні, монастирські, братські, міські, полкові (на Гетьманщині), січові (на території Запорізької Січі) тощо.

Чимало дітей - особливо на віддалених хуторах і малих селах - здобували начатки грамоти у мандрівних дяків-учителів. Тут в ролі наставників часто-густо зустрічались учні і студенти Києво-Могилянського колегіуму (згодом - Академії). Нагадаємо, що серед цих мандрівних учителів майже чверть століття був і Григорій Сковорода - син козака, видатний філософ, поет і просвітитель.

Віддамо належне тимчасовим школам грамоти, мандрівним дякам - учителям.

Створення такої школи в тому чи іншому селі відбувалося демократичним шляхом.

Як свідчать сучасники, відбір на посаду вчителя відбувався найчастіше досить таки кумедним способом: мандрівний учитель забирався на дзвіницю, а батьки учнів, що збиралися довкола, задавали йому питання, виявляючи його моральне обличчя, любов до дітей, знання псалмів, колядок тощо. Якщо відповіді задовольняли громаду, учитель злазив на землю, і селяни укладали з ним письмовий договір, в якому фіксували обов'язки як його, так і учнів та їхніх батьків, і розпочиналося навчання...

Мандрівні вчителі від руки тиражували друковані букви. Для письма використовувалися чорні дощечки, на яких писали крейдою. А якщо батьки були спроможні купити папір, то їх діти писали гусячими перами.

Як правило, вчителі володіли великим запасом народних математичних знань, викладених в загадках, задачах-віршиках, за допомогою яких діти на заняттях і під час ігор оволодівали навичками рахунку.

Багато хто з мандрівних учителів умів малювати, грати на народних інструментах, співати. За окрему плату вчителі навчали цьому школярів. Крім того, школярі під керівництвом учителя розігрували у святкові дні інтермедії, організовували вертеп (ляльковий театр). Навчально-виховна робота вчителів мала в своїй основі народні джерела, традиції, вже тому вона користувалась розумінням і пошаною у населення.

То які моральні якості намагався формувати у своїх вихованців учитель? До нас дійшов один з варіантів настанов-правил українських учителів-дяків школярам:

Входиш в школу, поклонись на всі боки, все лишнє сховай, щоб тебе кожний похвалив, а вчитель полюбив.

З молоду не лінись і до науки приліпись, чому навчився в юності, те пригодиться в старості.

Не вибігай без причини під час шкільної години.

Слухай учителя свого, знайдеш багато розумного у нього.

Говори те, що завчив, а не порожні казки.

Добра кожному бажай і чим можеш допомагай.

Завжди бережись того, що лихі пригоди викликає, з чого сварка виникає.

Як прийдеш в дім рідний, зроби поклон всім повинний, все на місце поклади, що виучив розкажи.

Найпоширенішими у початковій ланці освіти були постійні сільські школи. Існували вони при парафіяльних церквах, які обслуговували селян і козаків, що жили в паланках, на слободах, зимівниках і хуторах. Тому називалися ці школи парафіяльними, церковно-народними.

Побуваємо, хоч уявно, в українському селі десь на рубежі ХУІ-ХУІІ століть. Прислухаємося до слів, що долинають з глибин сивої давнини. Розпочнемо нашу подорож загадкою: "Бринькнула кобза на все село лунко, збіглись діти до однієї матері". Відгадка тут проста: діти йдуть до школи-матері.

Ось хлопчина років десяти. Він навісив собі на шию мотузок, який обома кінцями спадав йому на груди. За один кінець був прив'язаний каламар, за другий - мішечок із сухим, добре просіяним піском для промокання. Взимку, щоб чорнило не замерзло, школяр ховав чорнильницю за пазуху. А ще у торбині школяра було кілька добре загострених гусячих пір'їн. Та і чорнило він вже вмів приготувати як слід. Хлопець ще восени назбирав на дубовому листі горішків, зварив їх. А до цього відвару додав стільки ж вишневого клею і змішав суміш з медом... От і буде славне писання!

Містилась школа в окремій хаті, де стояли три довгих столи. Кожен стіл відповідав окремому класові. За першим студіювали буквар, за другим - часослови, за третім - псалтир. За двома останніми столами (класами) вчили письму. Учні були різного віку - від хлопчиків 7-8 років до дорослих козаків. Спочатку школярі писали загостреними паличками (писалами) на вощаних дощечках. А вже коли навчилися, то писали чорнилом на папері. З третього класу набирали бажаючих до півчої школи, де тричі на тиждень вчили церковного співу. Взимку учні вчились у хаті, а літом - під відкритим небом. У школі було 30-40 учнів, і можна собі уявити, який то гамір стояв у шкільній кімнаті, де кожний вголос читав своє, а то і співав. Недаремно у народі казали: "Азбуку вчить - на всю вулицю кричить". Щоб якось розібратися у цьому гаморі, вчитель призначав із числа старших школярів ("виростків") своїх помічників, які не лише стежили за порядком і тим, щоб всі вчились, а й працювали з молодшими учнями....

Оволодівши азбукою, учні починали працювати з текстами Часослова. Для учнів українських та білоруських шкіл перший Часослов був надрукований кириличними буквами Швайпольтом Фіолем у 1491 р. у Кракові. Там же за участю видатного українського вченого Юрія Дрогобича були видруковані староукраїнською мовою ще три книги "Осьмогласник", "Тріодь пісна" та "Тріодь цвітна". Це сталося за 73 роки до виходу в світ першої книги Івана Федорова (Федоровича) "Апостол" 1564 року.

Завершувалося навчання грамоти роботою з псалтирем.

Вивчення арифметики (лічба) вважалося занадто важкою справою для дітей, тому її вивчали не в усіх школах і не всі учні. За вивчення арифметики батьки платили вчителю окремо.

Тривалість перебування у кожному класі залежала від здібностей і старанності учня.

Закінчення класу школярем його друзі-однокашники відзначали традиційним святом. Учень, який закінчив певний клас, приносив до школи великий горщик каші з молоком, покритий полотняною хустиною. Хустину вчитель брав собі, а кашу гуртом з'їдали школярі та йшли на майдан. Там ставили порожній горщик і, відійшовши на кілька кроків, кидали в нього палицями, поки не розбивали на дрібне череп'я. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, то такі обіди на загальну радість траплялися досить часто.

Початкові парафіяльні школи мали, як правило, одного вчителя-дяка (дидаскала, даскала, бакаляра тощо). Цікаво, що у будинку школи інколи мешкали вбогі діти, сироти та мандрівні школярі старшого віку ("виростки", "молодики"). Останні допомагали дяку в шкільному навчанні. Найздібніші з них згодом самі ставали вчителями.

Навчання в сільських школах розпочиналося не першого вересня, а першого грудня. То була найзручніша пора для сільських дітей здобувати освіту, бо сільськогосподарські роботи були вже завершені. Недаремно в народі мовиться: "Як сніг упаде, дитина в школу піде, а коли поле травою покривається - школяр із школою прощається".

Loading...

 
 

Цікаве