WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Щодо процесуального аспекту, то управління освітою є комплексом взаємозалежних циклічно повторюваних процесів розробки та реалізації рішень, спрямованих на забезпечення функціонування й розвитку всіх складових системи освіти.

Із позицій взаємодії суб'єктів освіти розглядається сутність управління у працях Т. Шамової. Під взаємодією розуміється складний, багатоплановий процес, в якому зміна суб'єктів відбувається не лише в межах взаємозв'язку, а й у межах взаємозумовленості. Тобто йдеться про єдність прямого та зворотного впливу, органічного поєднання взаємодій суб'єктів один з одним. За таких умов взаємодія виступає цілісною внутрішньо диференційованою та саморозвивальною системою. Важливо, що тип управління взаємодії дає можливість перевести об'єкт керування з учня на навчальну ситуацію. Відтак, з одного боку, виявляється суб'єктність учня, оскільки він спільно з учителем виступає конструктором навчальної ситуації. З іншого - виявляються нова роль і місце вчителя в освітньому процесі.

Особливе значення в системі галузевого управління приділяється ролі центральних, регіональних і місцевих органів управління освітою. Це питання неодноразово піднімалось міжнародною педагогічною громадськістю на засіданнях ЮНЕСКО (1968, 1990 р.), де проголошувалась необхідність визначення правильних співвідношень між національними цілями та регіональними або місцевими інтересами. Таке співвідношення повинно складатись відповідно до специфіки кожної країни.

Проблема рівнів управління освітою в наукових дослідженнях порушувалася здебільшого в контексті управління загальноосвітнім навчальним закладом такими українськими вченими, як Є. Березняк, В. Бондар, Г. Єльнікова, І. Жерносек, В. Зоц, Б. Кобзар, М. Легкий, В. Маслов, Н. Островерхова, В. Пікельна та ін. Значно менше наукових праць присвячено питанням управління діяльністю районних відділів освіти. В основному це дослідження 80-90-х років: В. Бегей, Д. Дейкун, П. Дроб'язко, О. Зайченко, Л. Калініна, В. Колібабчук, Ф. Штикало, М. Кондаков, Г. Сурмило, М. Корніяка та ін.

При цьому необхідно зауважити, що питання управління на рівні держави та регіону стали предметом наукового аналізу лише в останні роки (А. Гошко, М. Дарманський, Г. Єльнікова, В. Луговий, В. Подобєд, А. Міненко, Г. Федоров та ін.). Узагальнюючи підходи цих учених до організаційно-структурної схеми управління освітою, доцільно виділити три рівні управління: інституційний (загальнодержавний), регіональний та шкільний (рівень загальноосвітнього навчального закладу).

У контексті розгортання інноваційних процесів ці рівні відтворюють три вектори інноваційного розвитку освіти (див. таблицю). Перший вектор здійснює основну функцію управління освітою в державі, яка полягає в забезпеченні умов для реалізації освітніх потреб особистості й суспільства. Зміст управління освітою визначається освітньою політикою; державними стандартами змісту та вимогами до якості освіти; підтримкою інноваційних процесів; забезпеченням умов для реалізації демократичних принципів шляхом створення освітніх регіонів; переходом навчальних закладів від режиму функціонування до режиму розвитку.

Реалізація нового змісту управління освітою, ураховуючи соціальні умови, що змінюються, - сприяє формуванню сучасного освітнього середовища і тому характеризується як цілеспрямована взаємодія учасників освіти під час вирішення виникаючих проблем, що відбувається з опорою на його (управління) суб'єктів у межах відповідних концептуальних положень.

Отже, як видно з таблиці, перший вектор (інституційний рівень) визначає й забезпечує:

політику (загальну спрямованість) інноваційного розвитку шкільної освіти в Україні;

нормативно-юридичну базу для організації інноваційного пошуку;

упровадження нововведень через державні стандарти;

апробацію підручникової літератури;

апробацію нових концепцій і систем загальнодержавного рівня (незалежне тестування школярів, громадянське виховання, розвиток етичних якостей, формування загальноєвропейських компетентностей тощо);

оновлення системи післядипломної педагогічної освіти.

Основними суб'єктами управління інноваційним розвитком освіти в межах першого вектора є Міністерство освіти і науки України, Академія педагогічних наук України та їх структурні підрозділи.

Другий вектор відтворює сутність регіонального управління освітою - сукупність пов'язаних між собою навчальних закладів, інноваційних процесів (які розгортаються як у межах школи, так і поза нею), а також діяльність з управління цими процесами. Згідно з висновками В. Ларіної, такий підхід до осмислення сутності регіональної системи освіти підкреслює значущість інноваційних процесів, а також указує на необхідність і можливість управління ними. Суттєвими ознаками регіонального управління інноваційним розвитком освіти є:

широка мережа ЗНЗ різних типів і форм власності;

високий рівень потреб громадянськості в якісній освіті;

прийняття стратегічних рішень про управління інноваційними процесами;

можливості розробки та впровадження варіативного змісту освіти на основі регіонального матеріалу;

реалізація інноваційних проектів і програм комбінаторного та модифікаційного типів;

організаційне, наукове та навчально-методичне забезпечення інноваційних процесів;

вивчення та поширення інноваційного досвіду;

ресурсне забезпечення інноваційних процесів;

створення системи підготовки педагогів до інноваційного пошуку.

Суб'єктами реалізації другого вектора інноваційного розвитку освіти є управління освіти і науки обласного та районного рівнів, інститути підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

Для третього вектора управління (шкільного рівня) визначальним є формування на базі загальноосвітнього навчального закладу експериментальної площадки з освоєння, узагальнення та поширення освітніх новацій. Основними завданнями організації експериментальних площадок є:

упровадження державного компонента змісту освіти та навчальної літератури;

апробація інноваційних проектів і програм комбінаторного та модифікаційного типів;

пошуки нових форм і методів організації освіти школярів;

освоєння продуктивних технологій навчання;

розробка нових організацій структур і механізмів управління;

проведення поточного діагностування та коригування інноваційного процесу.

Суб'єктами управління третього вектора інноваційного розвитку освіти є загальноосвітні навчальні заклади різних типів і форм власності.

Виходячи із вищевикладеного, можна зробити висновки про те, що в управлінні шкільною освітою формуються тенденції, які суттєво впливають на розвиток галузі в Україні та зокрема поширення інноваційного педагогічного руху.

Перша тенденція зумовлена тим, що в системі освіти виокремлюються яскраво виражені регіональні ознаки. Вони виявляються у прагненні регіонів через зміст і форми реалізувати географічну, етнографічну, культурну, історичну специфіку.

Друга тенденція - це тенденція розвитку інноваційного досвіду, у межах якого створюються нові зразки інноваційного пошуку, розширюється мережа експериментальних площадок у регіонах, поширюється інноваційний рух на місцевому рівні.

Третя тенденція виявляється в інтеграційних міжнародних взаємозв'язках між освітніми системами регіонів. Характерними ознаками міжнародного співробітництва є встановлення партнерства між регіональними управліннями освіти, загальноосвітніми навчальними закладами, вступ до мережі асоційованих шкіл ЮНЕСКО, робота над реалізацією інноваційних проектів і програм тощо.

Четверта тенденція - це тенденція з освоєння педагогічного менеджменту як умови вирішення проблем сучасної школи. Сформована на засадах теорії менеджменту, педагогічна інтерпретація цієї тенденції полягає в необхідності розробки та реалізації організаційної структури управління "взаємодією освітніх процесів з урахуванням можливих варіантів за всіма їх параметрами".

Loading...

 
 

Цікаве