WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Один із засновників японського менеджменту У. Оучі наголошує, що вихідним пунктом цієї теорії є положення про особистість як основу організації, від якої залежать її успіх і функціонування. Індивідуальна відповідальність, групове прийняття рішення, неформальний контроль, постійна турбота про працівників - це ті позиції, які започаткували основу для нововведень в окремих галузях наукової та практичної діяльності та прориву японської економіки на світовий ринок.

Особливе місце в ланцюгу ідей наукового менеджменту належить такому виду управління, як управління нововведеннями, відомого за назвою "інноваційний менеджмент". Управління інноваціями (або нововведеннями) визначає своїм об'єктом процес наукових досліджень, прикладних розробок, створення дослідних взірців і втілення нового у виробництво.

На початку ХХІ століття в теорії та практиці сучасного менеджменту виявились тенденції, урахування яких дає можливість визначити перспективи, накреслити цілі й досягти успіху в реалізації освітніх нововведень. Серед основних тенденцій такі:

підвищення ролі демократичних форм управління, що сприяє активній участі педагога в упровадженні нововведень і реалізації окремих управлінських функцій як у межах свого навчального закладу, так і освіти загалом;

утвердження глобалістичних тенденцій у світі сприяє не лише відтворенню спільних форм і методів управління, а й формуванню власне національного стилю в управлінні;

розвиток сучасних технологій спонукає до усвідомлення ролі та значення матеріально-технічної бази загальноосвітніх навчальних закладів.

Відповідно до теорії загального управління будь-яка організація, тобто відповідна кількість людей, об'єднана спільною діяльністю, живе за певними законами. Оскільки ці закони діють і в системі управління інноваційними процесами, є необхідність навести їх:

закон синергії свідчить про те, що можливості організації як єдиного цілого перевищує суму можливостей її окремих частин;

закон доповнення внутрішніх процесів і функцій протилежно спрямованими свідчить про одночасне чи послідовне використання протилежностей, скажімо, інтеграції - диференціації, розподілу - об'єднання, спеціалізації - універсалізації та ін.;

закон збереження пропорційності виявляє збереження економічного балансу між організацією та її структурними підрозділами, наприклад, великий штат при невеликій кількості роботи і навпаки;

закон композиції свідчить про те, що всі структурні підрозділи організації повинні сконцентрувати свою діяльність на вирішення спільної мети. Індивідуальні цілі узгоджуються та приводяться у відповідність до загальної;

закон самозбереження (піклування організації про свою цілісність шляхом недопущення конфліктів, що можуть спричинити нестабільність, зміни адміністративних чи фахових кадрів, розширення напрямів діяльності тощо);

закон необхідного різноманіття (функціонування організації на основі виконання мінімальної кількості різних видів діяльності та наявності фахівців різних напрямків і рівнів підготовки);

закон онтогенезу виявляє, що життя організації складається із трьох фаз - становлення, розвитку, занепаду.

Таким чином, наукові положення інноваційного розвитку, започатковані в загальній теорії управління, дають уявлення про розгортання основних ідей, окремі з яких є визначальними в системі управління інноваційними процесами. До них належать:

практика управління інноваційними процесами повинна спиратись на наукові методи організації;

в основу управління інноваційними процесами покладена концепція стратегічного управління, насамперед стратегії функціонування та стратегії розвитку;

функціонування та кооперація формальних і неформальних організацій забезпечує ефективність і відкритість інноваційним процесам;

досягнення цілей інноваційного пошуку відбувається за умов урахування людського фактора, тобто задоволеності умовами та змістом роботи, взаємозв'язку між потребами особистості та організації;

ефективність реалізації нововведень залежить від моделювання процесу управління як загальної цілісної системи;

організація інноваційного пошуку значною мірою залежить від установлення зворотних інформаційних зв'язків між елементами системи;

продуктивність інноваційного процесу регулюється запровадженням діагностичних методів аналізу;

здійснюється добір мотивованих до інноваційного пошуку фахівців на основі наукових критеріїв з урахуванням їхніх здібностей та можливостей роботи в інноваційному середовищі; забезпечення наукового рівня їхнього розвитку;

організація співробітництва суб'єктів інноваційного пошуку ґрунтується на основі кооперативних взаємозв'язків;

здійснюється функціональний розподіл праці, влади та відповідальності;

стимулювання суб'єктів інноваційного пошуку до ініціативи та творчості;

утвердження цінності людської праці й думки;

формування системного та ситуаційного типу мислення суб'єктів інноваційного процесу.

Сучасні тенденції управління інноваційними процесами.

У дослідженнях з історії вітчизняної педагогіки згадується, що становлення діяльності пошукового характеру в освіті відбувалось на зламі ХІХ-ХХ ст. на базі навчальних закладів, що займались підготовкою педагогічних кадрів (Ніжин, Катеринослав, Вінниця, Миколаїв, Глухів, Київ). У 20-ті роки дослідницька робота з педагогіки та школознавства відокремлюється від навчального процесу й зосереджується на спеціальних науково-дослідних кафедрах. Організація Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1926) та секцій систем освіти (Я. Ряппо) та наукової організації праці (А. Мандрик) сприяла становленню школознавства як нового напряму педагогічної науки.

Упродовж 30-50-х років з'являються перші роботи, де коментуються офіційні державні документи з питань школознавства, що мали здебільшого прикладний характер (М. Йорданський, М. Веселов, С. Чавдаров та ін.). Інструкції тих часів утверджували одноманітність діяльності шкіл, що зумовлювало уніфікацію шкільного життя. Пізніше, з утворенням у науково-дослідному Інституті педагогіки УРСР сектора школознавства як самостійного наукового підрозділу (М. Черпінський; 1961), цей аспект стає предметом наукових досліджень, у яких вивчаються питання управління школою як системою, інспектування навчальних закладів, організації всеобуча тощо. "У ті часи, - відзначає М. Дарманський, - учені та педагоги-практики не наважувалися давати свої ґрунтовні пропозиції щодо змісту, форм і методів роботи органів управління освітою. Це було далеко не небезпечним заняттям, особливо для тих, хто не сповідував позицій "пролетарсько-класових установок". Тому стає зрозумілою відсутність спеціалізованих наукових підрозділів, які б займалися проблемами галузевого та регіонального управління освітою на той час".

Незважаючи на адміністративно-командну систему управління освітою в радянський період, з'являються ґрунтовні праці В. Сухомлинського "Директор школи - керівник навчально-виховної роботи" (1955), "Система работы директора школы" (1959), де розкрито питання управлінської діяльності директора школи, зокрема змісту його роботи, організації навчально-виховного процесу тощо. Методи управління школою, які обґрунтував український учений, і донині визначають гуманістичну стратегію практичної діяльності керівників освіти.

Пізніше проводяться наукові дослідження з питань інспектування школи та діяльності вчителів (Є. Березняк, В. Стіоса; 1967); організації праці директора школи й удосконалення планування роботи школи (М. Захаров; 1968); перші розробки наукових основ управління школою (П. Свідерська; 1970); керівництва роботою школи (Є. Березняк, В. Стіоса, М. Черпінський; 1970, 1977) тощо. Тобто основний масив досліджень у цей період зосереджується навколо питань управління школою.

Натомість, як робить висновок про стан наукових пошуків з управлінської проблематики 60-70-х рр. М. Дарманський, "питання управління народною освітою в районі (місті) вивчені недостатньо. У педагогічній літературі останніх років мають місце публікації, присвячені окремим аспектам роботи рай(міськ)вно (автор посилається на матеріали конференції з питань удосконалення форм і методів роботи відділів народної освіти, що відбувалась у Москві 1978 року, та книгу В. Стрезікозіна "Инспектирование школ", що вийшла 1977 року), одначе немає книг, в яких розглядався б увесь комплекс управлінської діяльності відділів народної освіти".

Уперше на загальнодержавному рівні проблема регіонального управління освітою була порушена лише в 1979 році (лист МО УРСР "Планування роботи відділів народної освіти"), що започаткувало низку праць, присвячених цій проблемі. Так, спираючись на досягнення педагогічної науки та передового досвіду, Є. Березняк розкриває системи роботи рай(міськ)вно, зокрема планування, функціональні завдання відділу та обов'язки його співробітників; форми контролю та перевірки школи; роботу з педагогічними кадрами; оцінку діяльності школи та вчителя; організацію роботи райметодкабінету та районної фільмотеки; визначає шляхи підвищення ефективності управлінської діяльності відділу народної освіти в цілому, завідуючого відділом та інспектора зокрема (1981).

Loading...

 
 

Цікаве