WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Інноваційний розвиток соціальних систем - Реферат

Оскільки системний підхід прийшов на зміну процесуальному підходу в управлінні, заснованому на розумінні управлінської діяльності як функціонально обумовлених і випливаючих один з одного елементів, виразно прослідковується різниця між цими підходами. Насамперед системний підхід в управлінні характерний різноплановістю організації, що передбачає взаємодію багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. У новому підході виразно виявляється синергетичний ефект, суть якого полягає в тому, що ціле завжди якісно інше, ніж проста сума його складових частин (виділено нами - Л. В.). В умовах системного підходу зміни окремих елементів управлінської діяльності безпосередньо впливають на зміни інших, урешті, на зміни самої організації. Це положення вимагає комплексного підходу до вирішення проблеми управління інноваційними процесами від простої до складної та перспективної.

Один із представників системного підходу П. Друкер, опонуючи ідеям школи "людських відносин" та вступаючи в полеміку із "психологічним деспотизмом" біхевіористів, висунув концепцію управління за цілями. Учений довів, що управління повинно починатися з визначення цілей і лише потім переходити до визначення функцій, системи взаємодій та процесу. Тому відносини в організації він пропонує регулювати демократично, через виборчий орган робітників і службовців, які б займалися соціальними питаннями життя виробництва. Рекомендована у 50-ті роки ХХ століття ідея соціального захисту виявилась не на часі - лише наприкінці століття у практиці управління утверджується концепція "соціального партнерства". Крім того, у теорії та практиці управління набули поширення такі ідеї П. Друкера, як ідея створення систематизованого знання про управління та його вивчення в навчальних закладах, погляд на менеджмент як професійну діяльність і на менеджера як на професію.

У 80-ті роки в методах системного підходу формується так звана концепція "7С", відома здебільшого за назвою моделі "Маккінсі 7С". Її суть полягає в тому, що ефективна організація формується на основі семи взаємопов'язаних між собою складових, зміна кожної з яких супроводжується зміною інших. Основними складовими моделі є: стратегія (плани, напрямок дій, ресурси тощо), структура (внутрішній склад організації, підрозділи, ієрархія влади), системи (процедури, процеси), штат (кадри організації, їхній вік, освіта та ін.), стиль (засоби керівництва організацією), сума навичок (характеристика основних навичок, необхідна для успішної організації), спільні цінності (сутність і зміст основних напрямів діяльності, з якими знайомі всі члени колективу).

Концепцію "7С" можна назвати методологічним аргументом у розробці системи управління інноваційними процесами, де мають бути враховані: стратегія формування інноваційного середовища в освіті, організаційна інфраструктура, механізми впровадження нововведень та етапи процесів, професійні ресурси та підготовка фахівців до роботи в інноваційному середовищі, мотивація до інноваційного пошуку.

Значення моделі "Маккінсі 7С" для нашого дослідження полягає також у тому, що планування дозволяє встановлювати зв'язки та узгоджувати діяльність педагогів на основі їхніх інтересів з метою ефективної реалізації інноваційного процесу. Натомість слабким місцем як моделі, так і системного підходу взагалі є відсутність конкретних рекомендацій з досягнення результатів у постійно змінних соціально-технологічних умовах. Відповідь на ці проблеми знаходимо в теорії ситуаційного менеджменту, що сформувався в 70-ті роки минулого століття в Гарвардській школі бізнесу. Нерідко його називають рейсовим згідно з англійським словом case, що означає - ситуація. Суть ситуаційного управління полягає в тому, що одні й ті ж функції по-різному реалізують у конкретних ситуаціях.

Системний та ситуаційний менеджмент передбачає всебічний глибокий аналіз чинників, що створюють ситуацію, дають підстави для пошуку найдоцільніших форм, методів, прийомів, концепцій для її вирішення.

У контексті нашого дослідження доцільно звернути увагу на ключові ідеї ситуаційного управління, оскільки ці підходи нерідко використовуються в інноваційному процесі. До них можна віднести такі: результат залежить від урахування у стратегії, структурі, процесах непередбачених ситуацій; існування кількох шляхів для досягнення мети; одночасне пристосування організації до ситуації чи зміни ситуації відповідно до потреб.

Розкриваючи можливості пристосування організації до конкретних вимог, ситуаційне управління практично заперечує наявність універсальних підходів до управління та загальних принципів його побудови. А. Кредісов підкреслює, що сучасне управління - це, насамперед, мистецтво менеджерів зрозуміти ситуацію, визначити її характеристики, вибрати відповідне управління і лише потім осмислити наукові рекомендації, що мають узагальнюючий та універсальний характер.

Це положення суттєво впливає на наш погляд на протікання інноваційного процесу, результат якого значною мірою залежить від доцільно обраних методів у конкретній ситуації реальної практики. Тому здебільшого логіка побудови інноваційного процесу формується в напрямку від практичної реалізації нововведень до теоретичних узагальнень та обґрунтувань.

У ситуаційній теорії важливе місце належить концепції стратегічного управління, зокрема стратегії функціонування та стратегії розвитку. Під стратегією розуміють загальну концепцію досягнення мети організації, вирішення проблем і розподіл необхідних для цього ресурсів. Стратегія складається з таких елементів, як система цілей (місія, загальноорганізаційні та специфічні цілі), пріоритети (основні принципи та розподіл ресурсів), правила здійснення управлінських дій.

Інноваційні процеси, які здебільшого пов'язують з розвитком організації, можуть діяти і в системі функціонування. Скажімо, такі напрями, як стратегія диференціації та стратегія фокусування, певною мірною відбивають особливості нововведень, що діють у режимі функціонування. Так, перший напрям полягає в тому, що організація концентрує свої зусилля на окремих напрямах і прагне саме в них досягти успіху. Щодо другої стратегії, то вона передбачає вибір окремого сегменту ринку, досягнення на якому забезпечує організації конкурентні переваги.

Природним і закономірним явищем у процесах упровадження нововведень є стратегія розвитку. Надзвичайно важливо, що саме стратегія розвитку своїм об'єктом визначає потенціал організації. Це положення має відповідну цінність для осмислення системи підготовки фахівців, здатних працювати в інноваційному середовищі. А. Кредісов відзначає, що стратегія розвитку здебільшого характерна для молодих організацій (новостворених), які прагнуть за короткий строк досягти провідних позицій у галузі. Разом із тим стратегія розвитку є невід'ємною складовою тих організацій, які знаходяться "на гребені" науково-технічного прогресу. Проте організації, які міцно "стоять на ногах", в основному дотримуються консервативних поглядів на кардинальні зміни. Різке порушення інерції здатне надовго загальмувати процеси функціонування. Тому такі організації намагаються впроваджувати нововведення поступово й у незначних обсягах.

Зарубіжні теоретики в галузі менеджменту М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі підкреслюють, що стратегія є комплексним детальним планом забезпечення місії організації та досягнення її мети. Тому план повинен передбачити проведення ґрунтовних обстежень діяльності організації, її можливостей тощо. Залишаючись основним планом дій, він мусить бути мобільним і здатним до модифікацій. Це дозволить максимально забезпечити реалізацію мети.

Ідеї американського та європейського менеджменту знайшли практичну підтримку в окремих країнах Сходу, зокрема в Японії. Однак, використовуючи світовий досвід, японський менеджмент спирається на національні особливості, зберігаючи й підсилюючи тим самим власні цінності. Японська модель управління ототожнюється з поняттями "дому" та "сім'ї", що забезпечує компаніям високі прибутки та стабільність на світовому ринку. Управління в основному має характер рекомендацій. В умовах, коли люди тривалий час працюють разом, формується атмосфера самомотивації та самоконтролю. Коло обов'язків чітко не регламентується тому, що кожен готовий виконувати будь-яку роботу.

Loading...

 
 

Цікаве