WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Українське шкільництво у Польщі - перспективи і загрози - Реферат

Українське шкільництво у Польщі - перспективи і загрози - Реферат

Реферат на тему:

Українське шкільництво у Польщі - перспективи і загрози

Попри надійні числа, які наводимо обговорюючи стан українського шкільництва в сучасній Польщі, слід нам доглибно проаналізувати деякі аспекти освітньої діяльності українців. Шанси і загрози розвитку.Певного з ,ясування вимагає насамперед сама термінологія: у Польщі не існує зараз українське шкільництво. Не існує, у такому розумінні, як у довоєнні роки. Наші школи - це школи в яких ведеться просто навчання української мови, як одного з предметів. Щастя, що не вживаємо ще терміну "додатковий" предмет, хоч і такі спроби кваліфікації української мови вже були. Важко теж, якось назвати і закваліфікувати цю форму навчання, що називається або "пунктами", або просто міжшкільними групами навчання української мови. До речі – на потреби закордонної політики їх прямо зараховує польське Міністерство національної едукації до шкіл, а в свою чергу, таку інформацію подає у своєму довіднику і Міністерство освіти України. Це просто гарно виглядає, коли написати, що у Польщі понад сотня українських шкіл....Якби воно там не було – це якими бути українським школам у Польщі, залежить виключно від нас. Від нас, як громади, від нас – як організації, і від нас як вчителів, та в першу чергу – батьків. Наших внутрішніх справ не розв ,яже ні Київ, ні Варшава.

Кінець 50-тих років ХХ – го століття це бурхливий розвиток різних форм навчання української мови у Польщі. Вже однак 60-ті та зокрема 70-ті і 80-ті роки принесли мало чи не розвал того шкільництва. Пщмітно зменшилася кількість шкіл, пунктів та зокрема учнів. Початок 90-тих років і зміни в країні принесли нову, певну хвилю відродження едукації і навчання української мови взагалі. Коли брати до уваги самі числа – справа виглядає непогано, коли однак взяти до уваги все інше – інколи моторошно і дивитись.Що отже маємо? Комплекси українських шкіл у Білому Борі, Гурові, Лігниці, Перемишлі, Бартошицях. Українські (лише) класи у Банях М. та ряд тзв. пунктів навчання – в яких, до речі, навчається більшість українських дітей у Польщі. Маємо опрацьовані і видані зошити вправ і підручники до навчання мови в початковій школі. Існують програми навчання для тих же початкових шкіл. (Чомусь залежуються у МЕН інші, зокрема програма для пунктів). Опрацьовані теж тзв. Силябуси української мови для середніх шкіл.

У Гурові, Білому Борі, Премишлі, Зеленій Горі працюють методисти української мови. Існує і почало працювати(!) Українське вчительське товариство у Польщі. У владах ОУП, в Головній управі, аж двох представників освітян. Працює інтернетівська вітрина вчительського видавництва "Рідна мова". Вдалося теж видати, хоч і з великими проблемами, два номери цього ж часопису у конвеціональній формі.Все це здавалобся давало нам право оптимістично дивитись на перспективу розвитку нашого шкільництва.

Так однак не є!

Дальше існування українського шкільництва у Польщі під великою загрозою. Докажемо це нижче. Для повної ясності спробуємо проаналізувати загрози з розподілом на об,єктивні – тобто в якийсь спосіб незалежні від нас самих – та суб,єктивні – ті які є у нас, і від нас залежать.

Причини незалежні

1. Шкільна система Польщі, зокрема спосіб нараховування тзв. шкільної субвенції. Існування кожного юридичного підмету залежить перш за все від забезпечення коштів. Сьогодні, модним є вводження ринкових правил також і до шкіл. Те якими коштами буде наділена кожна школа, залежить від числа дітей, які в ній навчаються. Головною ідеєю, яка спонукала законодавця до введення такої форми, є саме функціонування ринкової економіки: "багато дітей, значить – добра школа". "Добра", бо батьки посилають туди своїх дітей. Отже треба їй допомогти. Спосіб думання незвичайно простий. На практиці функціонує це так, що субвенцію на кожну школу нараховується за спеціальним алгоритмом, у якому теж поміщені "ваги". Школи, в яких природно менше дітей – художні, спеціальні, нацменшостей – окремі "ваги" (більший кошт навчання дитини). Проблема однак у тому, що на нашу думку ці "нацменшинні ваги" значно занижені, а це призводить до поважних фінансових проблем і постійного недоінвестування наших шкіл.

Одинокий вихід - це вибороти або заміну способу нараховування коштів для шкіл національних меншин, або збільшити вартість "ваги", так щоб віддзеркалювала вона дійсні потреби цих шкіл. Звичайно, ще один – так би мовити – природний вихід. Це просто збільшення числа дітей, які навчаються в українських школах. Чи це можливе? Думаю, що так, але про це напишу далі.

2. Інколи трапляється так, що комплекси українських шкіл (початкова, гімназія, ліцей) мають –щоправда – одного директора, але два ведучі органи. Тобто ведучим органом для початкової школи та гімназії є гміна, але ліцеєм управляє вже повіт. Ситуація, сама по собі здавалабся смішною, коли б не те, що так на ділі є. Крім зайвої бугалтерії (подвійні звіти, подвійні аркуші організації шкіл, подвійні – часами суперечливі зі собою вимоги). А директрові, замість працювати і стежити за мериторичними справами, час займають знову таки "подвійні" і "постійні" візити – від старости до бургомістра.

3. "Дивне" інколи ставлення місцевої влади до самої потреби існування українських шкіл. Брак відчуття проблем, специфіки та ... користей, які така школа може дати, а з цим невикористання цих можливостей. Найкращою, здається ситуація, коли ведучий орган просто адмініструє, слідкує за фінансами, але не мішається занадто у внутрішні справи школи. Дуже добрим здається задум, щоб українські школи були перейняті воєвідством (маршалківські уряди), на зразок шкіл мистецтва.

4. Повне, доглибне залишення самим собі пунктів навчання української мови. Брак спроби аналізу, чим ті пункти є, яку якість навчання гарантують та як покращати їх працю.

Суб,єктивні загрози

1. Ми самі. Ми самі є найбільшою загрозою для існування нашого шкільництва. Через недооцінювання і зведення нашї мови, і взагалі, українства до рівня чогось додаткового, непотрібного, чогось, що інколи навіть заважає. Через (заодно чи добровільне, чи насильне) зірвання одвічної тяглості поколінь. Через відірвання від коренів. Відірвання, якому ми все ж таки піддались. Мову й українство ми хочемо закрити в чотирьох мурах наших хат. До того ті ж хати хочемо закрити так, що жоден зайвий (український) звук не вийшов назовні. Дуже охоче посилаємо дітей на всякі форми додаткового навчання (іноземну мову, гуртки самодіяльності, курси, екскурсії). На своє вже не вистачає часу. Бо навіщо воно? Що дасть знання української мови дитині? Немає відчуття – мова і своє - перше! Все решта тоді, коли вистачить часу, сил і грошей. А я кажу - українство перше! Бо воно – це я! Це батьківська земля, минулі покоління, культура і надбання. Храми і кладовища. А завдяки цій мові може колись будеш мати дитино хліб. А напевно будеш мати почуття повноцінності.

2. Мала кількість дітей в українських школах. Поки що намагаємося це пояснювати загальним зниженням кількості народжувань у країні. Це однак лише частина правди. Батьки частинно не хочуть посилати дітей в українські школи з огляду на кошти, рівень навчання, відстань. Це частинно обгрунтовано. Хоч можна сперечатися з окремими, наведеними тут аргументами, якими часто себе оправдовуємо. Якими оправдовують себе і батьки, і вчителі ( аргумент залежить від позиції).

Про батьків (нас) сказано вижче), зараз про школи. На загал інформація про школи з,являється в час, коли вже потрібно робити набір новаків. За малими винятками бракує її впродовж цілого року. Немає зовсім оприлюдненої інформації про % випускників, відсоток тих, які продовжують навчання у вищих учбових закладах. Зовсім не твориться чогось такого, як відчуття зв ,язку і традиції окремих шкіл. Хочби щорічні з ,їзди. Звідки хочемо пізніше взяти дітей ? Чому в жодній, здається, досі школі не створено жодного фонду, товариства сприяння чи підтримки?

Українська школа має бути весь час присутня у свідомості людей у терені. Має створитися традиція: діти з місцевості "х" ідуть вчитися в українську школу. Все!

3. Вчителі. По-різному це буває. Ті, які хочуть ще працювати і відчувають потребу ще й виховування трапляються щораз рідше. Взагалі – цю нашу справу тягнуть одиниці. Вчителі, які працюють в українських школах інколи аж надто пасивні. Є свого роду очікування до батьків – ви маєте нам дати дітей. З активним підходом до цього і тим, що пізніше дитина одержує, буває вже по різному.

4. Підготовка вчителів. Оцінка незадовільна. Якось так склалося, українську філологію вивчають у більшості поляки. Українців тут обмаль. А коли навіть, то згодом, працюють деінде. Крім цього жодна філологія, жодна педагогіка не вчить, як працювати у пунктах навчання, у мішаних групах. Жодна філологія не вчить того, ким має бути вчитель для свого оточення. Добре, коли навчить хоч викладати мову. Однак ремісників у нас досить – нам потрібно майстрів!

5. Рівень шкіл. Він до речі не такий низький, як часами і декому хочеться оцінити. Проблема в чомусь іншому. Вона тісно пов ,язується з кількістю дітей. А виходить з простого запитання, яке собі поставить кожен мудрий батько: що моя дитина повинна отримати в школі? І дивлячись на світ за вікном, зразу відповість: вміння самостійного думання, активності, креативності, знання одної (найкраще двох) іноземних мов. І оскільки гарантує йому це українська школа, він свою дитину тут дасть. Отже – школа має бути добра! Школа має мати свій профіль – у нашому випадку – мовний. І вона має бути виповнена українським духом – це зрозуміле саме собою.

6. Зміни. Як жодна інша – освіта – не любить швидких і непередбачених змін. Не любить з уваги на "продукт" який вона вирощує. На жаль у нашій країні цих змін в освітній системі аж надто багато. Забагато теж у нас – внутрі- нестійкості. Ми (як громада) мусимо конечно все міняти, мішати і творити нове. Питання – чи краще? Згодом це призводить лише до внутрішніх конфліктів, які розв ,язати буде дуже важко.

7. Роль ОУП. Багато можна закинути низовим структурам. Перше – це незрозуміння чим є українська школа, чи пункт начання. Багато дечого можна теж закинути головним органам – в першу чергу легковаження сигналів, що десь погано починає діятися. Згодом інтервенція полягає дійсно на гашенні пожежі, яку вже нелегко загасити.

До речі – надто часто низові структури і поодинокі люди керуюються не добром школи чи дітей, а своїми приватними примхами. Надто часто вони (і занадто) залежні від місцевих органів. Ті, в свою чергу, надто часто пробують грати свою гру, що не в інтересі громади в цілому. Демократія в цій країні ще слабенька. Надія, що це зміниться, оскільки невдовзі буде у Стразбурзі процес вчителя проти польської держави за безпідставне звільнення з роботи – до того з використанням таки структур ОУП.

8. УВТ. Подібно. Хоч на оправдання треба додати що ні ОУП ні УВТ не є органами владними вирішувати до кінця шкільні справи. Це перш за все належить кураторії і ведучому органові. Така логіка шкільної системи у Польщі.

9. Роль вчителя в пункті. Довго зводилася до свого роду "заручника" батьків, і що гірше дітей. Вимагати від дітей – зле. Не вимагати – теж погано. Вчити – зле. Не вчити – ще гірше. Як кому. Як де. Як коли. І як себе віднайти у такому?

10. Постійний брак матеріалів, підручників, посібників. І – брак людей, фахівців, які могли б цю прогалину заповнити.

І так прораховувати можна майже без кінця. Зупинимося однак на тому. Видно зразу – після таких рахунків – що як не диво – слабість українського шкільництва, його подача на зовнішні чинники, у більшості випадків спричинена тим, що у нас діється всередині. Слабістю нас як громади в цілому. Будемо клопотатися у МЕН за розв , язання справи фінансового забезпечення, зміни ведучих органів тощо – а й так згодом виявиться, що щось знов не так . Знов немає дітей, знову у Лігниці, чи Валчі викинули вчителя, знову у Шашкевичівці конфлікт.

Loading...

 
 

Цікаве