WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Гуманістичні виміри української геополітики - Реферат

Гуманістичні виміри української геополітики - Реферат

Реферат на тему:

Гуманістичні виміри української геополітики

Україна знаходиться на порозі прийняття доленосних рішень. Перед нею гостро стає воістину гамлетовське питання: бути чи не бути? А радше – де бути та з ким бути. Правда, якщо у принца датського було два можливих варіанти відповіді, то в сучасної України їх три. Перший – орієнтація на схід, так званий "слов'янський союз" і, насамперед, Росію. Другий – зберігати статус нейтральної держави. Третій – курс на захід, на євроінтеграцію.

Який же шлях обрати Україні? Що перспективніше, привабливіше, вигідніше для 46-мільйонного народу, який волею долі споконвіку живе на межі двох цивілізацій (західної та східної, європейської та азійської, християнської та мусульманської)? Де та з ким (або, може, без нікого) наше майбутнє? Однозначної відповіді на ці надзвичайно важливі, актуальні та надскладні питання наразі дати, звісно, не можна. Такої відповіді не може бути в принципі, за визначенням. Адже відношення до цієї проблеми в українському суспільстві не те, що неоднозначне, а подекуди навіть й протилежне, якщо не полярне.

Можна, звичайно, дискутувати чи філософствувати з цього приводу: добре це чи погано? Відсутність одностайності в суспільстві є ознакою розвинутих та незворотніх демократичних процесів чи свідченням політичного, морального, ментального розколу в країні? Хай там як, але наявність отакого плюралізму думок, поглядів, переконань є об'єктивною реальністю, з якою не можна рахуватись.

Отже, спробуємо проаналізувати всі три можливих варіанти геополітичного майбутнього України. Перший. Слов'янський союз з Росією та Білоруссю. Незаперечні плюси цього вектору лежать на поверхні: спільність, ба навіть близькість історична, духовна, культурна, мовна, ментальна, релігійна, нарешті, родинна. До того ж ще не зовсім втрачені економічні зв'язки та взаємозалежність господарських комплексів цих країн. Адже відомо, що багато українських підприємств тісно пов'язані економічно й технологічно саме з Росією (меншою мірою – Білоруссю). Крім того, саме чималий російський ринок є наразі найприйнятнішим для українських товарів. І хоча в наш прагматичний час, коли жорсткі закони ринку буквально пронизують всі інші сфери суспільних відносин і в значній мірі детермінують їх, економічний фактор, на нашу думку, не є найвагомішим та пріоритетним в плані вибору східного напрямку українського зовнішньополітичного вектору. В очах мільйонів українців Росія насамперед є не просто найбільшим економічним партнером, а країною, близькою за гуманістичним виміром. Спільність ментальності й духовності є важливішою ніж переваги економічного співробітництва. Історичні, культурні, мовні, релігійні зв'язки між Україною й Росією, помножені на родинні пута між мільйонами людей, безумовно, є визначальними в орієнтації значної частини українського соціуму в бік Сходу.

Однак цей геополітичний вектор має й очевидні мінуси. По-перше, він передбачає союз не лише з Росією та Білоруссю, а також й Казахстаном як членом єдиного економічного простору (ЄЕП). А з гуманітарної точки зору в України з цією країною вельми небагато, якщо не рахувати залишки посткомуністичної, посттоталітарної психології. Це вже не Європа, а Азія, не слов'янський світ, а тюркський, не християнство, а іслам. По-друге, якщо з точки зору ментальності Росія й Білорусь нам близькі, то в плані політичної культури, політичної свідомості, розвитку демократії, громадянського суспільства різниця між нашими народами існує і вона поволі збільшується. Попри всі труднощі й негаразди, природні "дитячі хвороби" кардинальної трансформації суспільної системи, в Україні очевидні зміни в політичній свідомості як політичної еліти, так і в українському суспільстві в цілому. Важкий, подекуди болісний та вистражданий шлях до демократії, встелений поки що більше тернами, а не лаврами все ж таки приводить до позитивних зрушень. І події 2004 року, що увійшли в історію як "помаранчева революція" тому найяскравіше свідчення. Тоді дійсно здебільшого пасивне українське населення, що сповідувало далеко не бездоганний життєвий принцип "моя хата з краю" перетворилось в народ, а покірний, заангажований, маніпульований ляльководами з Печерських пагорбів електорат став політичною нацією. Причому це стосується всієї України – і Правобережної і Лівобережної і „помаранчевої" і „біло-блакитної." В цьому розумінні – політичного зростання, гартування, самоідентифікаціі – Схід і Захід України об'єднались, хоча й під різними прапорами. Втім, вживання слова „хоча", мабуть, є не зовсім коректним й доцільним. Адже, виходячи з демократичних принципів та ідеалів, це абсолютно нормальне явище, коли в суспільстві існують різні, навіть протилежні погляди на політичні процеси та явища. І в цьому сенсі „помаранчева революція", як би до неї не ставились різні політичні сили й пересічні українські громадяни, зробила велику справу – вона розбудила український народ, вивела його з багаторічного стану політичної апатії й конформізму, що тривав довгі роки радянського періоду та десятиліття вже незалежної України. А Росія, Білорусь, Казахстан в цьому сенсі значно відрізняються від України. Там царює непохитна, залізобетонна політична „ „стабільність" й впевненість у „світле майбутнє". Авторитарний політичний режим (із суттєвими ознаками тоталітаризму в Білорусі та Казахстані), абсолютну (в Росії – майже абсолютна) владу так званого лідера нації, фактичну відсутність опозиції, звичайно, важко назвати близькими до України реаліями. І, напевне, можна констатувати, що в контексті політичної культури Україна суттєво відрізняється від своїх східних сусідів. У нас переважає ліберально-демократична модель політичної культури, в зазначених країнах – авторитарно-тоталітарна. Ми тяжіємо до європейських, демократичних політичних принципів, вони – до азійських, авторитарних.

По-друге, орієнтація на східних партнерів, це – як не крути - дорога назад, в минуле, туди, де ми вже були і де наша доля була відомо яка. І якщо з позицій сенсуалізму ми дійсно близькі до наших східнослов'янських братів і тільки людина без душі й серця може це заперечувати, то з позицій раціоналізму проблема виглядає дещо інакше. Будь-яка тверезо думаюча, неупереджена, об'єктивна людина погодиться з тим, що економічні, політичні, соціальні, правові стандарти життя в пострадянських країнах набагато нижчі, ніж в Європі. Це підтвердять навіть найзапекліші апологети курсу „назад, в СРСР" на кшталт прогресивних соціалістів та їх однодумців. То чи варто нам повертатись назад, знову наступати на ті ж самі граблі? То чи слід орієнтуватись на ті стандарти життя, які не відповідають ні умовам, ні вимогам, ні викликам ХХ1століття?

По-третє, громадянина й патріота України не можуть не хвилювати проблеми суверенності нашої держави. А новітня історія України, на жаль, неодноразово доводила, що „свята святих" кожної держави її–суверенітет – ставиться під сумнів з боку нашого північно-східного сусіда. Ледь завуальовані територіальні претензії на Крим, Севастополь, о. Тузлу – тому підтвердження. М'яко кажучи, не дружні заяви з боку як епатажних російських політиків, так і поважних вищих державних посадовців не можуть не турбувати. Принизливий термін „Малоросія" неодноразово зривався з вуст далеко не одного й далеко не останнього представника російського істеблішменту. Якщо ж вони і вживають термін „Україна", то свідомо чи несвідомо роблять (власне, як і абсолютна більшість росіян) наголос не на третьому, а на другому складі, тим самим начебто асоціюючи Україну із „окраиной" (відомо чиєю). Мова вже не йде про абсолютно брутальні й образливі слова „хохли", „хохляндія", які є нормативною лексикою мільйонів росіян. До цього сумного переліку слід додати ще й те, що деякими російськими політиками ставиться під сумнів не лише наша державність й суверенітет, а й існування нашої рідної мови. То чи можемо ми сприймати таке відношення до нас як офіційної Москви, так і простих громадян Росії? Можливо, комусь і подобається бути „хохлом" і „молодшим братом" (епігонів Вєрки Сердюки в Україні, на жаль, ще вистачає), але, переконаний, таких в нашій країні очевидна меншість. Як і тих, хто хоче вічно знаходитись в сфері впливу колишнього „великого старшого брата", слухняно й повільно плисти у вузькому фарватері його геополітичних, економічних, соціокультурних, гуманітарних інтересів, фактично залишаючись провінційною околицею колишньої Російської імперії, котра не приховує своїх амбіційних планів повернути втрачену велич.

Другий шлях розвитку – нейтралітет. Тут також є свої „за" і „проти". Отже, плюси. З точки зору психології пересічної людини бути нейтральною державою вигідно: зі всіма жити мирно, бажано ще й дружньо, ні з ким не конфліктувати. Тим більше, що це відповідає ментальності українців – толерантній, миролюбній, доброзичливій. Тим більше, що геополітичне становище України цьому начебто й сприяє: ми знаходимось на межі Сходу й Заходу, Європи й Азії і можемо мати від цього значні політичні, економічні, соціальні, культурні дивіденди. Бути мостом між двома цивілізаціями і пожинати з цього відповідні преференції. Тим більше, що ми перші у світовій історії добровільно звільнились від статусу ядерної держави. Принагідно постає хрестоматійний та напрочуд привабливий приклад квітучої, замужньої, безтурботної, „білої, м'якої та пухнастої" Швейцарії (до неї можна додати не такі яскраві, але не менш переконливі приклади Австрії, Швеції, Фінляндії). Однак порівнювати Україну з вище названими країнами не зовсім коректно. Історія України суттєво відрізняється від історії Швейцарії, Австрії, Швеції, які впродовж століть мають державність. Виняток тут складає лише Фінляндія, яка теж тривалий час була під Швецією, а згодом під Росією і здобула незалежність лише 6 грудня 1917 року завдяки відповідному декрету В.Леніна. Крім того, геополітичне становище України й цих країн теж відмінне. Швейцарія, Австрія, Швеція знаходяться в середині Європи, їх оточують виключно члени ЄС або НАТО (мається на увазі сусід Швеції Норвегія – член НАТО, але не член ЄС). І лише Фінляндія і в цьому плані схожа на нас – на сході вона теж межує із Росією. Однак політичний нейтралітет „країни тисячі озер" не заважає їй давно й успішно бути членом ЄС, а не так давно членом Єврозони (країн, де в грошовому обігу євро) та членом Шенгенської зони.

Loading...

 
 

Цікаве