WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Трансформації наукової раціональності в кінці ХХ — на початку ХХІ століть в контексті сучасної освіти - Реферат

Трансформації наукової раціональності в кінці ХХ — на початку ХХІ століть в контексті сучасної освіти - Реферат

Реферат на тему:

Трансформації наукової раціональності в кінці ХХ — на початку ХХІ століть в контексті сучасної освіти

Початок ХХ ст. був відзначений суттєвими змінами в розумінні того як влаштований всесвіт, класична механіка почала втрачати свою панівну роль у природознавстві. Поява квантово-релятивістської фізики зумовила розгляд суб'єкта пізнання не як дистанційованого від світу, що вивчається, а як такого, що знаходиться всередині нього. В такому разі суб'єкт пізнання зазнає детермінуючого впливу цього світу і положення новоєвропейської науки про абсолютну незалежність в цьому плані суб'єкта пізнання є некоректним. Виявляється соціокультурна зумовленість науки, а значить і самого суб'єкта пізнання. "Відповіді природи на наші запитання визначаються не тільки влаштуванням самої природи, але й способом постановки запитань, який залежить від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності" [1]. Такий стан справ не узгоджується з основами раціональності новоєвропейської науки і спричинює до перегляду наукової раціональності. Недивно, що в філософії ХХ ст. проблема раціональності займає одне з центральних місць. Філософський конгрес в Дюссельдорфі 1978 р., який був присвячений цій проблематиці, продемонстрував всю її складність. Проблема раціональності стосується не тільки наукового пізнання, чи навіть пізнання в цілому, це проблеми смисло-життєвих орієнтирів людини взагалі. В такому разі, належне розуміння раціональності може виступити запорукою успішного поєднання в єдиний комплекс науково-технічних, природничих та гуманітарних знань.

Наука, яка довгий час слугувала для представника європейської культури вищим зразком пізнання, стала втрачати статус беззаперечної позитивної цінності. Отже наука новоєвропейського зразка не змогла задовільно пояснити природу нових об'єктів, що потрапили до поля пошуку науковців, освоєння нових рівнів реальності потребує нових вихідних установок.

В природознавстві Нового часу панував детермінізм і відмова від нього означала для представника новоєвропейської науки вихід за межі самої науки, а значить і відмову від претензій на істинність пізнання. Сьогоднішнє природознавство включило в свій базис ідею нестабільності, яка потіснила детермінізм. Такий поворот справ дає змогу людську діяльність ввести в поле зору природознавства. Разом з ідеєю нестабільності неминуче доводиться прийняти те, що ми далеко не завжди можемо однозначно передбачати, що станеться в майбутньому. Невизначеність такого роду зобов'язує нас відмовитись від тієї установки по відношенню до природи, що з'явилась і міцно засіла в свідомості представника європейської культури в епоху Нового часу. Щоправда, установка ця базувалась на тезі більш раннього походження, взятій із Біблії: "І створив Бог людину по образу Своєму, по образу Божому створив її; чоловіка і жінку створив їх. І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею, і володарюйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над будь-якою твариною, плазуючою по землі" (Буття 1.27-28). Особливої сили це твердження набуває після публікацій робіт Френсіса Бекона, з появою експериментального методу в науці. Природа більше не сприймається як храм, вона майстерня, а людина в ній майстер. Таке ставлення породило уявлення другосортності природи відносно людини, отже людина вправі з природою чинити на свій розсуд.

Нестабільність, якщо її сприймати як суттєву характеристику природи, призводить до того, що людина повинна дуже обережно здійснювати будь-які зміни в оточуючому середовищі. Наявність різноманітних екологічних рухів свідчить про те, що ідея нестабільності не просто наявна в суспільній свідомості, але вона постає як дійова структура.

Звичайно, нестабільність просто так не могла б увійти до ідейного комплексу сучасної науки, коли б це не підтверджувалось конкретними відкриттями в природознавстві. Серед відкриттів такого роду відкриття нерівноважних структур, відкриття в області елементарних частинок, що демонструють фундаментальну нестабільність матерії, відкриття в космології, які засвідчують, що Всесвіт має історію. Всі ці відкриття мають одну спільну важливу особливість - час тут виступає внутрішньою регулятивною складовою, на відміну від новоєвропейської науки. Разом з привнесенням історизму в природознавство відбувається його зближення з гуманітарними науками. Інакше кажучи, ми спостерігаємо подолання дуалізму душі і тіла, який так характерний для класичної науки, що своє обґрунтування отримав у філософії Декарта.

Вивчення нерівноважних структур неможливе без вивчення траєкторій систем. Виявилось, що траєкторії багатьох систем нестабільні. Такий стан речей веде до того, що ми не можемо робити достовірних довгострокових передбачень. Наші передбачення можуть бути істинними лише на коротких часових відрізках. А це значить, що наше знання вихоплює лише невеликий фрагмент дійсності і мрії про абсолютне знання про світ, яке можливе в принципі з позицій новоєвропейської науки, тепер неможливе. Світ знаходиться в постійному процесі становлення, він постійно оновлюється. Кожної нової миті маємо унікальний, неповторний стан і наші знання можна екстраполювали лише на незначний часовий відрізок. Такі зміни в розумінні світу неможливі на основі канонів старої раціональності, раціональності, сформованої в епоху Нового часу. Це не означає, що вона зовсім не працює, вона не працює там, де пізнаються об'єкти, які характеризуються відкритістю і саморозвитком, - це системи, що історично розвиваються, котрі з бігом часу формують все нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня здійснює вплив на раніше сформований, змінюючи зв'язки і композицію елементів [2].

Можемо зробити висновок, що об'єкти певних класів успішно пізнаються на основі певного типу раціональності, проте перехід до пізнання об'єктів якісно нових класів засвідчує обмеженість попереднього типу і необхідність формування нового типу раціональності. На наш погляд такий стан справ маємо в сучасній науці та культурі загалом. Неспроможність людини, послуговуючись раціональністю новоєвропейського зразка, вирішувати нові наукові проблеми, а ще більше проблеми соціокультурні, призвела до критики раціональності, раціоналізмy і появи постмодернізму як спроби подолання складнощів нашого часу. Як відзначають деякі дослідники [3], що однією з характерних рис постмодернізму є його крайній негативізм по відношенню до всього, що так чи інакше пов'язане з раціоналізмом, до будь яких спроб раціонального пояснення і обґрунтування дійсності, які згідно постмодернізму суттєво обмежують пізнання. А це означає не що інше як проведення ідеї деабсолютизації, зрівнювання форм пізнання. Отже, відповідно до постмодерністської точки зору найбільш повне і адекватне знання про той чи інший об'єкт ми можемо отримати за допомогою сукупності якомога різноманітніших форм і способів його пізнання. І коли П.Фейєрабенд бачить в науці лише одну з можливих форм пізнання, не вищу, а рівну серед інших то це є позицією постмодерніста. "Відокремлення держави від церкви повинно бути доповнене відокремленням держави від науки - цього найбільш сучасного, найбільш агресивного і найбільш догматичного релігійного інституту. Таке відокремлення - наш єдиний шанс досягнути того гуманізму, на який ми здатні, але якого ніколи не досягали [4], - " заявляє він. Про небезпеку все вирішувати по міркам науки пише С.Кримський. На його думку, це веде до забуття інших людських оцінок, а відтак до однобічності в розумінні світу та людини [5].

То що, людина повинна відмовитись від науки? Нам здається, що ні. Наука все ж таки одна з основ сучасного людського існування і "людству не вижити без науки, без наукової освіти, без раціоналістично орієнтованого світогляду, який живить філософська культура" [6]. Справа в тому, що звичне розуміння науки в дусі її новоєвропейських творців є обмеженим і воно потребує змін. Як було показано вище ці зміни відбуваються, спостерігається становлення нового типу раціональності.

Спочатку на Заході, а віднедавна і у нас ведуть мову про закінчення епохи Модерну і початок Постмодерну. Суперечок тут чимало, але ознаки Постмодернізму і в науці, і в художній культурі, і в повсякденні наявні і їх кількість та якість зростають. То в такому разі наука повинна бути постмодерністською?!

Термін "постмодерністська наука " не є загальноприйнятим, дехто говорить про постмодерністські ситуації в науці, дехто про окремі постмодерністські риси, дехто під цим терміном розуміє техніку деконструкції і т.п. Нас мало бентежить сам термін "постмодерністська наука", він цілком можливий, наприклад, для позначення науки, яка існує чи буде існувати в епоху з відповідною назвою, але залишаючись по своїй суті виразником установок іншого бачення світу. Справа в іншому, чи можлива наука, як наукa, що відповідає визначальним характеристикам постмодернізму.

Loading...

 
 

Цікаве