WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Набуття морального досвіду слухачів підготовчих відділень та підготовчих курсів через ознайомлення з історією Голодомору - Реферат

Набуття морального досвіду слухачів підготовчих відділень та підготовчих курсів через ознайомлення з історією Голодомору - Реферат

Реферат на тему:

Набуття морального досвіду слухачів підготовчих відділень та підготовчих курсів через ознайомлення з історією Голодомору

В історії України багато сумних і трагічних сторінок. Недаремно ж говорять, що історія нашої держави зіткана з червоних ниток любові до рідного краю та чорних ниток журби за її свободою.

Запалим свічку усім тим,

Хто в час голодомору згинув.

Запалим свічку усім тим,

Хто в небуття оте полинув.

І не дамо забути тих,

Кому прийшлось те пережити,

Бо в нас так само, як і в них,

Живе в серцях бажання жити.

Давайте змінимо весь світ,

Усе, що так далеко й близько,

І лише тим, хто бачив горе,

Уклонимося низько-низько!

Такими хвилюючими віршованими рядками розпочинається вечір-реквієм "Запали скорботну свічку" з нагоди 75-ої річниці Голодомору 1932 – 1933 років. На сцені – книжкова виставка, на столі – розламана чорна хлібина на вишитому рушнику, хрест, колоски пшениці, перев'язані чорною стрічкою. квіти, горить свіча...

Звучить сумна мелодія "Реквієму" А. Моцарта. Вечір розпочинають слухачі підготовчого відділення, розповідаючи присутнім про жахливі роки і оголошують хвилину мовчання в честь загиблих.

Потім ведучі доповнюють страшні сторінки Голодомору, який випав на долю нашого народу.

Що ми знаємо про причини, які призвели до однієї з найбільших трагедій в історії людства – голодомору 1932 – 1933 років в Україні?

Чи усвідомлюємо його катастрофічні наслідки для економіки, душі, духовності, свідомості народу?

Історія українського народу знала чимало трагічних подій. Але те, що сталося в Україні в ті лихі роки, не має аналогів в історії цивілізованого людства. Голодомор 1932 – 1933 років – найстрашніша сторінка минулого українського народу. Масштабний голод на Україні розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку літа 1933 року. Без війни, без стихійного лиха, без епідемій, на своїй родючій землі загинули від голоду мільйони ні в чому не винних людей. Нині є очевидним, що голодомор 1932 – 1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, для здійснення швидкого "індустріального стрибка" шляхом "мобілізації" внутрішніх ресурсів.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звеліли нанівець усі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, влада не тільки не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Всіляко намагалася заперечувати голод в Україні. Тогочасна влада забороняла реєструвати смертність від голоду та оприлюднювати будь-які факти, в яких йшлося про голод. Теза про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволяли порушувати тільки в "особливих папках" з особливим режимом зберігання.

Точне число жертв голодомору невідоме ще й досі, через 75 років після трагедії. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло? Але так чи інакше йдеться про мільйони жертв. Прах невинно убієнних голодом співвітчизників стукає в наші серця...

"Я свідком був того голодомору..." Достовірні факти, які вражають...

Ось свідчення ветерана Великої Вітчизняної війни Гаврила Панасовича ЛЯШЕНКА, 1910 року народження (уже нині покійного), який у ті роки мешкав у Гаврилівці Межівського району Дніпропетровської області:

"Села, які мали велику заборгованість по здачі хліба і м'яса, заносилися на "Чорну дошку". А плани заготівель були страшні, непомірні. Кожна родина мусила здати весь хліб, по 40кг м'яса. Трохи згодом – ще одна постанова і знову по 40кг м'яса і хліб. Змушували здавати навіть фуражне зерно, витрушували насінкове. В багатьох сім'ях зерна вже не було, тому забирали все, що звалося продуктами: картоплю, буряки, квасолю, просо. Не жаліли нікого, навіть у багатодітних сім'ях вигрібали все чисто.Статус "Чорної дошки" означав фактичну блокаду: селянам категорично заборонялося покидати село, за непокору – смертна кара. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали без попередження війська НКВС, що оточили село. Запасів продовольства не було. Магазини позачинялися. Коли прийшла зима, по селу почала гуляти голодна смерть. Поки мали сили живі, хоронили померлих, а потім ховати вже не було кому. Велике колись село Гаврилівка, де я народився, де пройшли роки моєї юності, вимерло повністю. На деякий час ми переїхали жити в Межову. В Гаврилівку повернувся, коли був призначений головою місцевого колгоспу. Довго ще доводилося бачити наслідки цього сталінського геноциду проти українського селянства. Пам'ятаю ту моторошну тишу – ніде не було видно ні людей, ні собак. Напівзотлілі трупи лежали скрізь – на подвір'ях, на шляхах, на городах. Новоприбулі з Покровського району розбирали завали від хат, що повалялися недоглянуті, і знаходили рештки померлих. Довго ще приїздили в Гаврилівку родичі страчених голодом, але навіть могилок своїх рідних не могли знайти. То були справді чорні дні для українського села..."

Олійник Марія Андріївна, 1905 року народження, жителька села Новогригорівки, згадує:

"Голод у 1933 році був страшний. Урожай ми в сільгоспартілі зібрали не такий вже й малий. Але все зерно вивезли в державні засіки. Хліб, який залишився на полі, попалили. Ми збирали вцілілі колосочки і обгорілі качани кукурудзи і їли.

Коней в колгоспі постріляли, бо чомусь визнали сапатими. А наша сім'я притягла одного вбитого коня, здерла з нього шкіру, варила конину і їла її. Те ж робили й деякі інші сім'ї. Люди поїли всіх забитих коней. Тим і вижили. Іще одна обставина допомогла нам пережити голодовку. Жителі села Слов'янки копали землянки і закладали в них буряки. Буряк був непоганий. Ми дізналися про це і ходили з Новогригорівки до Слов'янки по ці буряки. Носили, хто скільки зміг донести. Слов'янці, дізнавшись про все те, стали охороняти буряки. Було навіть стріляли в нас. А незабаром зібрали збори й прийняли рішення, щоб ми повернули буряки. А ми ж бо їх поїли. Декотрих новогригорівців врятувало від голодної смерті те, що в селі відкрили їдальню. Але вона була лише для тих, хто вступив до колгоспу. А одноосібники пухли з голоду.

Слов'янська лікарня була переповнена хворими. Чимало їх лежало прямо біля лікарні і тут же помирали. У пухлих від голоду людей шкіра лопалась і з тіла текла вода. Я вважаю, що голод 1933 року був штучним. Це був просто злочин."

Мигуля Віра Андріївна, 1921 року народження, жителька села Зорян, згадує:

"...Я була ще малою. Нас у хаті було вісім душ. Ходила до школи тільки я, бо була найстарша. Школа знаходилась на хуторі Аністратівському, там же відкрили і пекарню. Проходячи повз пекарню ми, учні, ковтали слину і плакали, бо дуже хотіли їсти. Коли поряд не було нікого з дорослих пекарі Лушпай і Діденко давали нам по окрайцю хліба. А ще, йдучи через поля, ми відшукували нірки мишей, ховрашків і забирали там по декілька колосків. Потім вдома товкли у ступі, перетирали і варили бовтанку з кропивою. Дуже запам'яталося, як у колгоспі розстрілювали вибракованих коней. Вивозили їх на скотомогильник і, щоб люди не брали м'ясо, обсипали його карболкою. Але від неймовірного голоду люди всеодно брали це м'ясо і їли його, знаючи наперед, що через добу вони помруть.

Loading...

 
 

Цікаве