WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Усний лiтературний журнал "я знаю силу слова" - Реферат

Усний лiтературний журнал "я знаю силу слова" - Реферат

Рвуться — так". Її ритмiка постiйно насторожує. Це як "фiзичне серцебиття"...

Ведучий. З 1912 по 1920 рiк Марина Цветаєва пише безперервно, та у свiт не виходить жодної книги. Тiльки декiлька випадкових вiршiв у петербургських "Пiвнiчних записках". Знали її тiльки завзятi любителi поезiї. Неварто казати, що для поета це справжня трагедiя. Якось вiдповiдаючи кореспонденту, який з гiркотою сказав, що її, Цветаєву, "не пам'ятають" в Росiї, вона вiдповiла: "Нi, голубчику, мене не "не пам'ятають", а просто не знають."

Ведучий. Через деякий час стало вiдомо, що Сергiя хвилею вiдступу з армiєю Корнiлова вiднесло до Чехiї. Вiн став емiгрантом. Бiлий офiцер Сергiй Ефрон вiдтодi пертворився для Марини у мрiю, в прекрасного "бiлого лебедя", героїчного й приреченого. Вiн не мiг повернутися до Росiї. Марина робить вирiшальний крок: у 1922 роцi їде до чоловiка, звалює на свої тендiтнi плечi непомiрно важку ношу росiйської бiженки. Так розпочалася її сiмнадцятирiчна Одiсея за кордоном — спочатку в Германiї, потiм — у Чехiї. У Чехiї, де вони прожили бiльше трьох рокiв. Тут у них народився син Георгiй.

Ведучий. У Чехiї Цветаєвiй вдалося видати декiлька книг: "Разлука", "Психея", "Ремесло". Це був своєрiдний пiк, за яким настав рiзкий спад, але не в значеннi творчостi, а у вiдношеннi до видавництва. Доля, що було поступилася, знову замкнула вихiд до читача.

Ведучий.I, накiнець, Францiя... Тут Цветаєва прожила тринадцять з половиною рокiв. Скоро пiсля приїзду, у лютому 1926 року, в одному з парижських клубiв вiдбувся лiтературний вечiр, який принiс їй повний трiумф, успiх, визнання, але i одночасно нелюбов, заздрість дуже впливових людей.

Ведучий. У емiграцiї Цветаєва не прижилася. Усе частiше її твори вiдкидалися газетами та журналами. У 1928 роцi вийшов останнiй збiрник "После Росси", який побачила авторка. Вiн включав вiршi 22-25 рокiв. Але ж Марина писала що найменше ще 15 рокiв.

Ведучий. Убогiсть, приниження, безправ'я оточили поетесу щiльним кiльцем. Лише завдячуючи декiльком друзям, якi допомагали матерiально, вона могла зводити кiнцi з кiнцями. "У Парижi були днi, коли я готувала суп на свою сiм'ю з того, що вдавалося пiдiбрати на базарi, - пригадувала Марина Цветаєва. У Сергiя заробiтки випадковi. Знайти постiйну роботу неможливо - Францiя захлинається в безробiттi."

Разом iз розчаруваннями в емiграцiї приходило розумiння, що її читач там, на рiднiй землi, що росiйське слово вiдклик зможе знайти перш за все в росiйськiй душi.

Читець.

Тоска по родине! Давно

Разоблаченная морока!

Мне совершенно все равно —

Мне совершенно одиноко.

Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст,

И все — равно, и все — едино.

Но если по дороге — куст

Встает, особенно — рябина.

Читець. Листи її знайомим i близьким повнi нарiкань на самотнiсть i безпросвiтнi злиднi. Та у листах були i вiршi... Головним адресатом її вiршiв у Росiї був Пастернак. Його точкою зору, його думкою вона дуже дорожила. Пастернаковi Цветаєва присвятила багато своїх рядкiв.

Читець. "Растояние: версты, мили..."

Ведучий. Вiршi, долаючи усi перепони, вибудованi на їхньому шляховi сталiнським режимом, текли в Росiю. Їх везли знайомi й зовсiм незнайомi люди; їх вчили напам'ять i переповiдали.

Нарештi у тридцять дев'тому Марина Iванiвна появилася в Москвi. Саме тодi, в 40-41-му почалася крутоверть її вiршiв у столицi. Та це було вузьке коло. Її вiршi не друкувалися. Публiчних виступiв не було . "Тут я не потрiбна, там я неможлива," — говорила Марина Цветаєва.

Ведучий. Повернулася до Росiї поетеса разом iз сином 18 червня 1939 року. Дочка й чоловiк двома роками ранiше. Поселилися вони в селi Болшево. Та це останнє щастя продовжувалося недовго: у серпнi арештували дочку, а в жовтнi — чоловiка. Сiм'я Цветаєвої-Ефрон повернулася до Росiї в жорстокий час. Тих, хто приїздив iз-за кордону, чи тих, хто побував у командировцi за кордоном, вважали потенцiйними шпигунами. Марина Iванiвна залишилася з сином без квартири, без засобiв до iснування.

Ведучий. Щоб хоть як-небудь заробити собi на прожиття, вона займалася перекладами. Восени 1940 року Держвидав хотiв видати збiрник її вiршiв, та це залишилось лишень мрією.

Ведучий. На початку вiйни Марина Iванiвна разом iз сином евакуювалася в складi письменницької органiзацiї в Чистопiль, а потiм до Елабугу на Камi. Пiсля кiлькох переїздiв вона зупинилась в Чистополi. У цей час вона писала: "... Я поступово втрачаю вiдчуття реальностi: мене — усе менше i менше... Нiхто не бачить, що я рiк шукаю очима — гак... Я рiк примiряю смерть. Усе спотворене й страшне ... Я не хочу помирати.Я хочу не бути..."

Ведучий. Вона повiсилась 31 серпня 1941 року в Елабузi, в сiнях убогої сiльської хати, де жила з своїм сином.

Читець.

Знаю, умру на заре! На которой из двух,

Вместе с которой из двух — не решить по заказу!

Ах, если б можно, чтоб давжды мой факел потух!

Чтоб на вечерней заре и на утренней сразу!

Пляшущим шагом прошла по земле! — Неба дочь!

С полным передником роз! Ни ростка не наруша!

Знаю, умру на заре! — Яструбиную ночь

Бог не пошлет по мою лебединую душу!

Нежной рукой отведя нецелованный крест,

В щедрое небо рванусь за последним приветом.

Проресь зари — и ответной улыбки прорез...

Я в предсмертной икоте останусь поетом!

Ведучий. Свiдоцтво про смерть було видано синовi 1 вересня. У графi "Рiд занять померлої написано — "евакуйована".

Ведучий. Лист сину: "Мурлига! Пробач менi, та далi було б гiрше. Я важко хвора, i це уже не я. Люблю тебе до божевiлля. Зрозумiй: далi я уже не могла жити. Передавай татовi й Алi, — якщо побачиш, — що люблю їх до останньої хвилини, й поясни, що я потрапила в кут."

Ведучий. Тут, бiля останнього рубiкону всi почуття Марини Iванiвни досягли абсолюту. Нудьга, глибока самотнiсть; наступаючi морок i зима; трагiчнi почуття особистої непотрiбностi; рокове переконання, що нiчого не вмiєш; паралiч волi, страх за сина (через три роки вiн таки загине на фронтi).

Цветаєва пiшла з життя, коли погасли останнi iскорки енергiї. Життя задавило її, щiльно стиснувши з усiх бокiв.

Ведучий. Тiло повезли прямо iз лiкарняного моргу, в простенькiй трунi, повезли до гори, туди, де темнiли сосни. Хто провожав її в останнiй путь? Хто йшов за труною? Чи не все рiвно!... Труна: та крапка, що примирює всяку людську самiтнiсть. Це самiтнiсть остання... Могила поетеси загубилась.

Ведучий. "Немає в свiтi винуватих", — сказав Шекспiр. Та можливо, той великий, що коли-небудь скаже, що винуватi всi — буде правим не в меншiй мiрi.

Простежуючи сьогоднi життєвий шлях Марини Цветаєвої, читаючи її вiршi й прозу, бачиш, скiльки випробувань випало на долю цiєї iнтелiгентки. Хочеться допомогти, i не можеш. Їй, мабуть, хотiлося в найтяжчi хвилини крикнути: "Що я вам зробила, люди, якщо почуваю себе найнещаснiшою iз нещасних, найобездоленнiшою людиною?"

Низько вклоняємося Вам, Марино Iванiвно! Пробачте нас за все! Пробачте наших батькiв i дiдiв!

Loading...

 
 

Цікаве