WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Антропологічний поворот у науці та освіті: епістемологічні підґрунття - Реферат

Антропологічний поворот у науці та освіті: епістемологічні підґрунття - Реферат

Реферат на тему:

Антропологічний поворот у науці та освіті: епістемологічні підґрунття

Виникнення широкого спектру освітніх технологій та спроби активного застосування кожної з них стали реалією сьогодення. Разом із тим проблема вибору найбільш ефективної з них з порядку денного не знімається. Такий методологічний плюралізм має значну подібність до ситуації, яка склалася у царині сучасної теорії пізнання – епістемології. Саме тому при аналізі процесів, які відбуваються в освітній галузі є сенс звернутися до аналізу тенденцій та проблем, які визначають сучасний етап розвитку епістемології. Таке звернення тим більш доцільне, що основою освіти є процес пізнання, а освіту окремої особи можна розглядати як онтогенетичне повторення філогенетичного процесу розвитку людського пізнання взагалі. Тобто, кожна людина у своєму ментальному розвитку (як і в біологічному) наслідує етапи набуття людством своєї розумової "зрілості", мудрості.

З огляду на сказане, стисло окреслимо основні тенденції трансформації епістемології, надаючи їм деяких історичних коментарів.

Сучасне бачення сутності процесу пізнання характеризується такими рисами:

1. Відхід від фундаменталізму (фундаціоналізму)[1] та зростання релятивістських принципів при побудові концепцій пізнання.

2. Зростання ролі прагматизму в епістемології та значний розвиток прагматистських концепцій пізнання.

3. Трансформація поняття раціональності через набуття нею ціннісних, соціокультурних та психологічних вимірів.

4. Провідною тенденцією розвитку епістемологічних концепцій стає їх взаємодоповнюваність, виникнення нових концепцій на стику вже існуючих.

1. Усвідомлення того, що побудувати точну картину реальності неможливо, зумовило появу релятивістської тенденції у пізнанні. З усвідомленням цієї неможливості метою пізнання стало пізнання фундаментальних законів, на підставі яких можна було б однозначно побудувати теоретичну модель процесів та відношень, характерних для реальності. При цьому пізнаваність світу стала розумітися не у рефлективному сенсі, а на рівні пізнаваності фундаментальних принципів, законів, категорій, на підставі яких здавалося можливим конструювання моделі "речі у собі", яке означало б реконструкцію різних її аспектів. Разом із тим залишалася надія на побудову універсальної теорії реальності, шлях наближення до якої вбачався в узагальненні все більшої кількості таких аспектів. Здавалося, що нова теорія обов'язково має бути більш досконалою та повною, ніж попередня. При такому наближенні стало б все легше прокладати межу між істинним та хибним знанням, а наука, в межах якої розвивається істинне знання, отримувала б монополію на істину.

Але при такій реконструкції з'являлася велика кількість конкуруючих між собою успішних теорій (приклади з фізики, математики, психології), відповідних теоріям наборів принципів їх побудови, законів та методів, зробити з яких однозначний вибір виявилося неможливо. Не виправдалася надія і на (вирішальний) експеримент, який мав обґрунтувати остаточний вибір. В результаті набув поширення принцип логічного конвенціоналізму, який знаменував собою кризу фундаменталізму та редукціонізму (прагнення звести, здійснити редукцію складних явищ до набору елементарних), відмови від надії на існування єдино вірної теорії реальності, однозначного її опису через зведення усіх досліджуваних явищ та процесів до комбінації фундаментальних інваріантів. Між тим визнання теоретичного плюралізму, фаллібілізму та відносності будь-якої теорії допомагає дослідникам не обмежуватися вже існуючими рамками, а сміливіше створювати нові теорії, які допомагають робити нові відкриття. Серед критеріїв відбору теорій зросла роль соціокультурних чинників. Така трансформація знаменувала собою відхід від неопозитивістських епістемологічних програм (які були домінуючими у філософії першої половини ХХ ст.).

Разом із тим визнання такої соціокультурної релятивності несе і певну небезпеку відкидання усіх норм та стандартів, адже знижує значення об'єктивності у науковому дослідженні, розмиває межі науки та ускладнює розв'язання питання про розрізнення істинного та хибного.

2. Класичний прагматизм виник як спроба рефлексії над загальнофілософськими у тому числі моральними проблемами. Його принципово антифундаменталістський та антиредукціоністський характер, висновки про ілюзорність спроб науки побудувати універсальну теорію чи поставити вирішальний експеримент ішли врозріз із цілями та завданнями панівної в той час неопозитивістської епістемології суперечили рефлективності наївного реалізму. Через це прагматизм опинився на узбіччі стовпової дороги філософії і, здавалося, після смерті Дж. Д'юї, його чекало забуття.

Головними принципами прагматизму є: визнання самокоригованого характеру процесу пізнання; виведення пізнання не з прагнення досягти об'єктивного людинонезалежного знання, а необхідністю розв'язання проблем (розкриття проблемних ситуацій); людиномірний характер знання; визнання відносності меж, які здавалися абсолютними у межах фундаменталістських концепцій пізнання (чітке розмежування між спостереженням та теорією, між фактом та конвенцією, між аналітичним та синтетичним); визнання ситуаційного характеру істини.

Постпозитивістська епістемологія, яка сьогодні стала провідним напрямком у філософії науки, фактично знов відкрила правило Пірса[2] та принцип нерозривності природи та експерименту Д'юї, але вже на матеріалі філософії природничих наук (Куайн, Селларс), давши поштовх до утворення неопрагматизму (Р. Рорті, Г. Патнем, Д. Девідсон, С'юзен Гаак, І. Гакінг, Р. Дж. Бернстайн). Власне, неопрагматизм, який розвинувся на базі постпозитивізму (і зокрема, англомовної аналітичної філософії) сьогодні варто розглядати не як єдину течію, яка об'єднується певними універсальними принципами (догмами) на зразок неопозитивізму, а як діалог, що триває, у якому чути різні, часом навіть дисонуючі голоси. У зв'язку з крахом фундаменталістського ідеалу пізнання прагматистське бачення його мети полягає у досягненні погодження між людьми стосовно того, що їм належить робити, консенсусу щодо тих цілей, яких треба прагнути, засобів, якими належить користуватися для досягнення цих цілей.

Серед головних ознак трансформації сучасної епістемології можна назвати такі:

Неможливість поєднання водночас універсальності наукового опису з його точністю та вичерпністю, що обумовлює необхідність у будь-якому випадку жертвувати одним заради іншого, залежно від конкретної ситуації дослідження

Завдання пізнання зводиться до оптимального розв'язання певного набору проблем (скажімо, за Лауданом) загальнотеоретичного, методологічного та світоглядного характеру. Треба зазначити, що серед цих проблем існує ієрархія за важливістю, яка визначає пріоритет їх розв'язання у конкретних дослідницьких ситуаціях.

Разом із тим єдність знання, отриманого із застосуванням різних концептуальних схем забезпечується через єдність емпіричних проблем

Пізнання змінює свій вектор зі спрямованості до певного стану речей, який визнається інваріантним на прагнення удосконалити існуючий стан речей, який усвідомлюється зараз як такий, що містить проблеми, тобто перестає бути "наближенням до", а стає "трансформацією від".

Визнання значної ролі теорії у встановленні фактів та у наданні їм онтологічного статусу існування чи неіснування. Таким чином до певної міри визнається куайнівська ідея теоретичного конструювання онтології.

Loading...

 
 

Цікаве