WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

У давньоруських пам'ятках власне художньої літератури („Слово про Ігорів похід") одночасно з ототожненим державним практицизмом до змісту історизму літератури долучається образно-емоційне (але завжди фактологічне, без вимислу) відображення історичних об'єктивних подій, тобто таких, які на момент розповіді вже відбулись, хоч і в недалекому минулому. Цей другий елемент, крім буттєвих та книжних, пов'язаний з іншими важливими джерелами літератури – міфологією і ще більше – з фольклором, які значною мірою відображали світобачення давніх українців-русичів і якими пояснюються досить швидкі подальші трансформації (генезис) історизму художнього мислення. Розвиваючись в умовах і на тлі усної народної творчості (особливо билин), вбираючи в себе її досягнення (й з інших причин), писемна словесність подає перші художні інтерпретації історичних фактів, вже послуговуючись вимислом і домислом, мріючи й ідеалізуючи історичні події. Тут маємо справу з третім елементом поняття історизм – міфологізацією й фольклоризацією історії, явищем, яке зараз є предметом активного обговорення в українському літературознавстві (Г.Грабович, В.Жулинський, О.Забужко, Г.Клочек, Вал.Шевчук). Принагідно додамо, що категорія історизму своєрідно відбиває „основоположну особливість української літератури", її „універсалізм", сутністю якого є нерозривно пов'язані „вірність життєвій реальності і висока духовно-символічна наснаженість. Кожен образ-символ містить код прадавніх архетипів національного світогляду. Водночас чимало які архетипи спільні для багатьох народів світу, через них національна ментальність постає як частка вселюдської" [7, 32].

Розвиток української літератури часів І та ІІ Руїни, козацького бароко, кількох хвиль відродження лише підтверджує правосильність мови про три елементи поняття історизму (художнього мислення). Інтегровано, яскраво й оригінально вони відображені у творах українських письменників ХХ століття, улюбленими, знаковими темами для яких стали, наприклад, теми козацької вольниці, звитязтва захисників рідної землі, уславлення народних героїв, зокрема козацьких ватажків (О.Довженко, О.Гончар, П.Загребельний, Р.Іваничук, Ю.Мушкетик, Л.Костенко та багато інших).

Кожен із трьох елементів історизму художнього мислення за різних обставин літературного процесу міг вивищуватись над двома іншими (припускаємо можливість більшої кількості цих елементів), тяжіти над ними – аж до його абсолютизації, шельмування, перекручування тощо. Але це не заперечувало й не заперечує об'єктивного змісту поняття історизм, його ролі як теоретико-літературної константи. Але в такій якості історизм, як це не парадоксально, втрачає будь-який етичний, естетичний зміст у літературознавстві і набуває категоріального значення, про що тут уже йшлося. Долучивши категорію історизму до літературного „інструментарію", позбуваємось (принаймні, певною мірою) невиправданої суб'єктивності (різних рівнів) у висвітленні тих чи інших літературних явищ. Підтвердженням цього є думка Г.Грабовича, висловлена у „Передмові" „До історії української літератури".

Окреслюючи коло своїх наукових зацікавлень, учений наголошує на ключовому моменті – першочерговому вивченні компаративістики, якому заважає „Сам факт історичної дискримінації" українського народу, „травма" його „упослідження". Вважаємо, що Грабович мав на увазі саме третій елемент із нашої структури поняття „історизм", коли писав: „Сам факт історичної дискримінації, травма упослідження немов би наштовхували на своєрідну автаркію: навіть у свідомо непопулістських підходах ці моменти взаємопов'язань, прямих і типологічних узалежнень та протидії їм не помічалися, призабувалися.

Щоправда, тут спрацювали не лише внутрішні, немов би спонтанні й неусвідомлені, але й зовнішні, планомірні фактори, бо прикметою того самого залежного, колоніального стану і чільним компонентом загального звуження інтелектуальних обріїв було знецінення компаративістики, підміна її препарованими, ідеологічно „звіреними", тобто науково викривленими і знекровленими темами, зв'язками й топосами..." [3, 9-10].

У словесній творчості відповідно до структури поняття категорія історизму реалізується у певному художньому змісті. Зважаючи на феномен паралелей „твір – читач" (зміст та його рецепція), передбачаємо, що кількість форм проекції життєвої правди (об'єктивного буття) у художньому творі може бути значною. Однак спробуємо окреслити певні її типи: 1).Художньо-документальний. Спирається виключно на історичні факти, художній вимисел не є домінуючим, наявні лише авторська оцінка, емоційне ставлення до написаного. (Рівень документальної правди.) 2).Знаково-символічний. Інтерпретація історичних подій автором співпадає з об'єктивним ходом історії, але окремі події, факти, „тонкощі" втрачені, і письменник великою мірою послуговується художнім вимислом. (Рівень художньої правди.)3).Суб'єктивно-авторський. Письменник свідомо чи підсвідомо „нав'язує" свою інтерпретацію, оцінки читачеві, не переймаючись тим, якою мірою написане відповідає історичній об'єктивності. (Рівень суб'єктивної правди.) 4).Змішаний. (Поєднує ознаки попередніх типів.)

Категорія історизму співвідноситься з поняттям канону, варіанта й інваріанта, про що прямо чи опосередковано йдеться у дослідженнях Г.Грабовича, В.Калугіна, О.Сирцової та ін. А точніше – протистоїть їм. Бо канонічні образи, інтерпретації, як правило, є втіленням мегасуб'єктивних ідей і мало відповідають історичній дійсності. В таких випадках художні пошуки істини можуть кваліфікуватись як відступ від правила, канону, але саме цей відступ, „помилка", виняток насправді посувають митця до художньої істини, виконання його надзавдання.

Література:

  1. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова і література в школі. – 1987. – № 8. – С. 14-20.

  2. Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції Івана Франка. – Львів: Вища школа, 1981. – 184 с.

  3. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997. –604 с.

  4. Ільницький М.М. Людина в історії (Сучасний український історичний роман) . – К.: Дніпро, 1989. – 356 с.

  5. Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія. У трьох книгах. Книга І / За ред. П.М.Федченка. – К.: Либідь, 1996. – 416 с.; Книга ІІ / Упор. П.М.Федченко. – К.: Либідь, 1998. – 352 с.

  6. Ленобль Г. История и литература. – 2-е изд. – М.: Художественная литература, 1977. – 301 с.

  7. Мороз Л. Триєдиність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духовне) // Слово і час. – 2002. – № 3. – С. 22-32.

  8. Оскоцкий В. Границы вымысла и пределы документализма // Вопросы литературы. – 1980. – № 6. – С. 29-58.

  9. Сиротюк М.Й. Деякі питання теорії історичного роману // Радянське літературознавство. – 1961. – № 6. – С. 25-42.

  10. 10.Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман. – К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1962. – 396 с.

  11. 11.Фейхтвангер Л. О смысле и бессмыслице исторического романа // Фейхтвангер Л. Собрание сочинений: В 12 т. – М.: Художественная литература, 1968. – Т. 12. – С. 667 – 674.

Loading...

 
 

Цікаве