WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

Незважаючи на поширення жанру історичного роману, його теоретики називають принаймні два очевидних недоліки всіх його класифікацій: 1). Учені стверджують, що історичний роман – це перш за все роман, а потім уже історичний. Отже, специфічних ознак у нього (головною вважається змістова – історична тема) менше, ніж загальножанрових. Такої думки про історичний роман Г.Лукач, В.Оскоцький, С.Андрусів. 2). Термін „історичний роман" звужує розмаїття змістоформ, у яких знаходить відображення історична тематика. Тому І.Варфоломеєв, М.Ільницький, за ними – С.Андрусів, Є.Баран слушно пропонують ввести поняття „історична романістика", яка об'єднує не лише велику й малу прозу, а й поетичну, драматичну творчість.

Вважаємо, що проблеми класифікації, а також інші стосовно історичної романістики багато в чому пояснюються сучасною, так би мовити, абсолютизацією аналізованого жанру (мається на увазі велика увага до нього з боку літературної критики, хоч, з іншого – його формування ще не закінчене, а деяким ученим видається взагалі проблематичним), за якої під його „потреби" підводяться, слугують йому категорії, що мали б відігравати методологічну, визначальну, а не службову роль. Йдеться про співвідношення художнього вимислу, домислу й історичного факту у змісті твору, категорію історизму художнього мислення, правду художню й історичну.

Спираючись на доробок письменників і критиків ХІХ століття, а також раніші ідеї, переважна більшість дослідників ХХ століття стверджує, що у своїх домислах і фантазії автор історичного роману має право зайти досить далеко. М.Сиротюк, наприклад, писав: „Письменник не може (та й не зобов'язаний) сліпо йти за істориком – в такому випадку він не напише художнього твору" [10, 106]; „Роль поетичної фантазії в історичному романі дуже значна... якщо фактична історія складає зміст історичного роману, його „матеріальне тіло", то поетична фантазія дає йому красу, живу душу, без якої про мистецтво годі й говорити" [9, 38]. З іншого боку, учений зазначав: „...поетична фантазія в історичному романі не може діяти свавільно" [9, 39]. „Вымысел, – читаємо і в В.Оскоцького, – всесилен, но не своеволен, беспределен, но не беспочвенен" [8, 43]. На думку Г.Ленобля, характер вимислу визначається „общей концепцией писателя, концепцией эпохи, которую он дает, концепцией исторического героя, которой он придерживается. Когда верен общий взгляд писателя на эпоху и ее деятелей, тогда и домысел его, и вымысел, в различных своих сочетаниях, будут служить ему верную службу, способствуя раскрытию истинного содержания времени, которое он создает в своем повествовании" [6, 137-138]. А М.Ільницький підкреслює, що письменник може спиратись навіть на незадокументовані факти, міф, легенду, його твір може бути „суцільною глобальною метафорою", як, наприклад, „Первоміст" П.Загребельного, але при цьому він мусить бути правдивим, „мати точні відповідники в дійсності" [4, 342-345]. Емоційно стверджуючи право автора на художній вимисел – „...історичний романіст не бухгалтер, що мусить доскіпливо й точно дотримуватись фінансових документів, навіть не науковець. Він письменник...", – С.Андрусів далі все ж таки говорить, що „вигадка і переосмислення" стосуються „дрібної фактографії", та й то „якщо цього вимагає логіка художнього образу" [1, 15].

Дослідники, зокрема С.Андрусів, вважають, що співвідношення історичного факту й художнього вимислу у творі набуває значення морально-етичної категорії: „...кожен автор мусить бути відповідальним перед людьми минулого, які вже не можуть захистити себе від неправди про їхні життя і вчинки, бо живуть лише у нашій спільній пам'яті, а також відповідальним і перед своїми сучасниками, які хочуть бачити в творі сумлінне й чесне дослідження справжньої історії" [1, 15]. Проте не можна, за нашим переконанням, плутати і міняти місцями морально-етичні й теоретико-літературні категорії або підміняти їх одна одною, оскільки у підсумку це призводить до спотвореного розуміння категоріальної сутності історизму художнього мислення, невиправданого суб'єктивізму трактування правди історичної та художньої, а отже й ідей та образів історичної романістики.

З неодмінним урахуванням права на свободу творчості, а також змінюваності категоріального змісту протягом певних періодів соціокультурного розвитку суспільства і науки історизм художнього мислення слід розуміти як дуже відповідальне ставлення митця до історичного факту, відображення найважливіших реалій та закономірностей генезису національного або загальнолюдського буття на певних його етапах. Зважаючи на антропологічний фактор, що свого часу призвів до суб'єктивізму наукового й художнього мислення, зазначимо: суб'єктивізм мислення – небажане явище – слід відрізняти від суб'єктивного змісту художньої (літературний твір) і наукової (літературознавчі праці) творчості, який є її невід'ємною складовою і часто – рушієм творчого процесу. Дещо схематизуючи думку, можна стверджувати, що антропологічна семантика будь-якої творчості, а в нашому випадку – літературної, є складовою методологічних констант, нехтування якою веде до спотворення результатів дослідження. Іншими словами, суб'єктивна думка автора може поширюватись лише до тих меж, за якими немає порушення образу об'єктивного буття, в тому числі у питанні про співвідношення художнього вимислу, домислу й історичного факту у змісті твору, категорію історизму художнього мислення, правду художню й історичну.

Питання про зв'язки літератури й історії притаманні усім культурам світу, але у слов'янських, зокрема українській, вони набувають особливого, ментального, значення. Поняття „народ і історія", „історія і народ", „народ і особистість" в українців, наприклад, так органічно взаємопов'язані і до того епатовані (силою тих же історичних обставин), що думка про історизм української літератури у вітчизняному літературознавстві протягом довгого часу була просто аксіомою. При цьому маємо на увазі не лише дослідження останніх двох століть, оскільки початки історизму художнього мислення на українському грунті було покладено за часів Київської Русі.

Учені спираються на історичний характер давньої української літератури як її відзначальну рису, розуміючи під ним, головним чином, прикладну роль перших давньоруських перекладів і оригінальних творів, обслуговування літературою державних, політичних і культурних потреб Київського князівства („Велесова книга", „Повість минулих літ", „Слово про Закон і Благодать" І.Київського, „Повчання" В.Мономаха), – що вважаємо першою складовою, одним з елементів категоріального змісту історизму художнього мислення.

У літературних творах зріле київське середньовіччя знайшло своє чи не вичерпне відображення саме через їх історичний (прикладний) характер. Того часу, коли європейський культурний простір уже давно був ідеально-знаковим (християнство), русичі лише творили свої нові духовні символи, спираючись на конкретику буття, у якому досить відчутно виявлявся антропоцентризм. Проте ні за часів Київської Русі, ні пізніше в українському світобаченні він не набував такої сили, як, наприклад, у італійців періоду Раннього й Високого Відродження. Цим пояснюється той факт, що найяскравіших особистостей (Володимира – красного сонечка, Данила Галицького, Костянтина Острозького, Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Григорія Сковороду) віддзеркалює у житті наступних поколінь не так їхній геній, як споконвічна, сказати б, закріплена на генетичному рівні любов до рідної землі, батьківщини, до „всього свого" і сформована в інстинкт потреба їх захищати. Таким чином, на українському грунті художній антропологізм мав з самого початку і не втратив досьогодні свої особливі риси: він завжди реалізується через проекцію на життя народу, сином якого письменник себе відчуває, на національний менталітет.

Loading...

 
 

Цікаве