WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

Антропологічна семантика категорії „історизм художнього мислення” - Реферат

Важливим надбанням є роботи А.Кримського, у яких він мав сміливість виступити і проти „надутого патріотичного балакання", і проти національного нігілізму. Аналізуючи п'єси І.Тобілевича, дослідник зазначав: „Задля великої патріотичної риторики ані я, ані мої знайомі не могли з цікавістю дивитися навіть на „Невольника" Кропивницького... а що вже казати про інших, слабіших драматургів! У них патріотичні тиради – наче церковні акафісти. Тобілевич, навпаки, або силується зробити патріотичний емфаз якнайреальнішим, якнайнатуральнішим (в „Бондарівні"), не роблячи з героїв якихсь безплотних людей, або зовсім обминає „святі" типи і обмальовує натомість типи перечні; з особливою охотою він обмальовує бік історично- п о б у т о в и й, найбільше ж відносини комічні. Через те його історичні п'єси виходять і живі, і натуральні, і ані на хвилиночку не нудні" [5, т. ІІ, 283].

Питанням співвідношення історичної та художньої правди, психології художньої творчості присвятив увагу О.Маковей у розвідці про А.Чайковського, підкреслюючи, що письменник дбав „про вірність описуваного життя". „Се дбання, – на думку О.Маковея, – у всякого автора треба похвалити, хоч і те треба сказати, що справа вірності описуваного життя все буває дуже гнучка, бо як нема на світі абсолютної правди, так годі і зовсім правдиво та вірно описати якесь життя. Душа письменника, се не фотографічна плита, котру в який-небудь апарат вложиш, а вона все однаково прийме „вражіння"; душа письменника се його спеціальна фотографічна плита і правда, ним відфотографована, се його правда, яку він своїми очима бачив або повинен був бачити. Чим більше людей на ту його правду згодиться, тим ліпше для автора і для його твору; але можуть бути люди, що їм та правда не доконче видасться правдою" [5, т. ІІ, 291].

Історизм літературної творчості, співвідношення історичної та художньої правди у літературному творі глибоко досліджував І.Франко. Його бачення проблеми подає А.Войтюк у книзі „Літературознавчі концепції Івана Франка", наголошуючи на таких положеннях Франкової теорії: розуміння історизму літературної творчості як змалювання найтонших порухів людської душі, психології людини на тлі певної історичної епохи; право письменника на фантазію, що дає можливість історичну подію „із сухого хронікарського факту зробити живою драмою"; художній пошук закономірностей та узагальнень; усвідомлення відмінних способів висвітлення історичної теми, якими є реалістичний та узагальнено-романтичний; право письменника на автобіографічний елемент в історичному творі, який слід розуміти як психологічну однотипність, певну спорідненість внутрішнього світу героя і автора [2, 23-30].

У другій половині ХІХ століттяв українській та світовій літературі історична тематика набула такого розвою, який спричинив новий рівень розвитку теоретико-літературних понять „історизм творчості", „історизм художнього мислення". Визріли досить суперечливі тенденції: по-перше, з творів на історичні теми „вимивалася" сама історія, а по-друге, надто широку проблему історизму літератури почали зводити до проблеми жанру історичного роману. Показовими в цьому плані є думки німецького письменника Л.Фейхтвангера.

Зізнаючись у своїй зацікавленості історичним романом („...я страстно люблю исторические романы"), у доповіді на тему „О смысле и бессмыслице исторического романа"вінпроголошував: „Я решительно не в силах поверить, что серьезный романист, работающий над историческим сюжетом, видит в исторических фактах что-либо, кроме средства создать перспективу, кроме аллегории, которая помогает нам как можно правдивее передать собственное мироощущение, собственную эпоху, собственную картину мира" [11, 669]. І нижче продовжував: „...автор исторических романов ... хочет запечатлеть только себя, только собственное представление о мире"[11,671]. Хоч, за його ж словами, у власних творах Л.Фейхтвангер „всегда старался дать верную картину изображаемой ... действительности, верную до мельчайших деталей", його „никогда не заботило, находится ли ... изображение в точном соответствии с историческими фактами. Более того, – зізнається автор, – я часто изменял действительность, – хотя она была известна мне с документальной точностю, – если, как мне казалось, она разрушает действительность иллюзорную..." [11, 671]. Апелюючи до Біблії, творчості Гомера, Шекспіра, письменник зауважував: „...их „ложь" оказалась жизненнее, чем факты, тщательно установленные учеными на основе критически изученного материала"; „Хорошая легенда, хороший исторический роман в большинстве случаев достовернее, наглядне, богаче результатами, действеннее, жизненнее, чем тщательное и точное воспроизведение исторических фактов" [11, 672]. Стверджуючи, що історія – теж мистецтво, Фейхтвангер вважав за необхідне писати про неї, спираючись на принципи Ф.Ніцше: „В своих „Несвоевременных мыслях о пользе и вреде истории для жизни" Ницше требует, чтобы историей занимались только в интересах самой жизни. Если бы смысл истории был автономен и универсален, он бы уничтожил самую жизнь; поэтому творческая сила жизни должна держать его в повиновении. Пусть здоровая жизнь сама вылепит правдивый образ истории согласно требованиям своей современности и своего будущего" [11, 673].

Доповідь Л.Фейхтвангера „О смысле и бессмыслице исторического романа" відбила непоодинокі спроби посування до своєрідної „вторинної" міфологізації історії у творчості письменників (вторинної – бо ці процеси у світовій культурі почалися в доісторичні часи, а в українців – найвірогідніше ще до утворення Давньоруської держави), що згодом призвело не лише до позитивних, а й негативних наслідків. Пізніші українські та російські дослідники – М.Сиротюк, Г.Ленобль, В.Оскоцький, М.Ільницький та ін. – критикували явища антиісторизму, модернізації зображуваного, соціологічної спрощеності, ідеалізації історичного минулого, історичного нігілізму, релятивізму, помітивши їх перш за все в історичному романі. Деякі з них були похідними від міфологізму або пов'язаними з ним.

Саме жанру історичного роману у ХХ столітті українське й зарубіжне літературознавство приділило величезну увагу. У наукових розвідках він набув своїх досить завершених рис.

Змістом історичного роману є розповідь про минуле, віддалене від письменника щонайменше на одне покоління [1, 15]. „Від інших творів про минуле історичний роман відрізняється насамперед тим, що він воскрешає не просто минуле, а обов'язково конкретну історію, історично конкретний досвід минулих поколінь, причому реальна історія служить у ньому не лише загальним тлом, а становить його зміст, дає йому сюжет, конфліктні вузли, словом – лежить в основі його композиції, всієї його художньої тканини" [9, 32]. Це не означає, що в історичному романі не може бути вигаданих подій чи образів. О.Білецький наголошував: для таких творів чи не найголовніше – історичне тло. „Дійовими особами такого роману можуть бути й люди, які справді існували, й люди, вигадані автором. Але й ті й інші повинні бути подані згідно з даними історії, тобто такими, якими вони могли б бути певного, вибраного автором часу" [цит. за: 9, 34]. В історичному романі органічно пов'язані мистецтво і наука, передається процесуальний характер історії, спроекованої на сучасність; змальовуються долі окремих особистостей і цілих етносів, націй, народів; особливої ваги набувають питання „людина (особистість) і народ" , „людина та історія", „становлення певної особистості в певну історичну епоху". Принципово важливого значення для історичного роману набувають категорії суб'єктивного й об'єктивного, що виявляються на всіх рівнях словесно-художньої творчості (наприклад, мистецькі ідеї, індивідуальний стиль письменника, рецепція твору читачами й критикою тощо); співвідношення історизму художнього мислення як відносної категоріальної константи творчості й історичності (тобто відповідності художнього змісту твору фактам історії), правди історичної та художньої, документального факту й авторських вимислу, домислу, фантазії. Ці співвідношення (паралелі, опозиції) виявляються в безлічі варіантів, а їх художня оптимальність у кінцевому результаті вимірюється талантом письменника. Вони є настільки визначальними, що складають основу більшості класифікацій жанру (М.Сиротюка, Л.Александрової, І.Варфоломеєва, М.Ільницького, С.Андрусів, Є.Барана та ін.).

Loading...

 
 

Цікаве