WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Антропологічна сутність змісту освіти - Реферат

Антропологічна сутність змісту освіти - Реферат

Відомо, що значимість проблеми людини протягом вже чотирьох століть неухильно зростає, а останнім часом цей процес набув нового прискорення. Причиною цього піднесення є загальний процес секуляризації, який почався ще в новітній час і на місце Бога-творця поставив Людину-творця.

З кінця ХІХ – поч. ХХ ст. в науковій рефлексії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає чи не основною для більшості вчень. Так і філософія на місце людини як представника людства, ставить індивіда, який у своїй неповторності і унікальності не підпадає під загальне визначення. Замість цього постає проблема безпосереднього існування людської особистості, виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують поза-розумові властивості: почуття, волю, підсвідомість, інтуїцію. Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелєр, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують прагматизм, структуралізм. На неповторності духовного самовизначення людини ("екзистенції") наголошують екзистенціалізм і персоналізм.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміня сутності людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природничу істоту, чиє життя обумовлене виключно біологічними чинниками (соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса, фрейдизм тощо). В межах цих теорій проблема антропосоціогенезу вирішується як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Однак біологічними чинниками не можна пояснити відмінність соціального життя, духовність людини та ін.

На відміну від біологізаторських теорій релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, а саме те, що вищим буттям є Бог, він же є і першопричиною світу і виникнення людини.

Сучасна філософська думка пропонує і концепцію космічного походження людини (А. Чижевський, В. Вернадський, Т. Шарден), де поява людини пояснюється не тільки як наслідок біоеволюції Землі, а людина постає як природничо-космічна істота.

Діяльнісна концепція походження і сутності людини аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне в єднанні антропогенезу з соціогенезом ,в якому виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна практика. Праця, соціальність, здатність до мовного спілкування, поява свідомості є основними чинниками появи людини. Такі трактування деяких філософських напрямів, які представлені марксизмом, абсолютизують роль суспільних відносин в детермінації людини. Отже, крайнощами є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство, тим більше, що людина ще й культурно-історична істота, яка поєднує в собі універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.

Духовне в людині (безкорисний пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише "суспільно-корисною" здібностю та засобом пристосування до природи і суспільства. Воно є самоцінним і лежить в основі людського "Я".

Людина є єдиним творінням у світі, яке усвідомлює свою конечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини, яка мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Таємниця людського життя полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Питання про сенс життя є вічною проблемою. Схематично можна окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури: з античних часів відома гедоністична (від грец. "насолода", "задоволення") позиція (Епікур), яку можна розуміти як "життя заради життя", інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Але як в першому випадку існує загроза переродитися в егоїстичну позицію "життя заради себе", так і в цьому – є небезпека, що твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого.

Самоцінність індивідуального "Я" не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу полягає в тому, щоб відбутись як людина. Це і саме це має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості, її власний вибір.

Розуміння людської цілісності як єдності трьох "іпостасей – біологічної, соціальної і духовної – допомагає людині відповісти на запитання, що означає "жити по-людськи", не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постійно взаємодоповнювали одна одну. Духовність саме і забезпечує зв'язок мікрокосмосу і макрокосмосу, через діалог своєї унікальності зі світовою універсальністю людина йде до вищого сенсу життя людського, бо воно можливе лише в єдиному ланцюжку "людина – людство – природа".

В антропологічному вимірі людина розглядається, як універсальний світ соціального буття, що складається в міру її входження у самобутню цілісність своєї життєдіяльності, в єдину духовну дійсність соціалізації.

Отже, сучасне суспільство все більше усвідомлює свою залежність від якості освіти, оскільки рівень і система знань істотно впливають на ефективність діяльності людини у соціумі. Увесь процес економічного, соціокультурного та науково-технічного розвитку суспільства повинен орієнтуватися на людину і задоволення її потреб, розвиток та реалізацію потенцій кожної особистості, оскільки людина є головною силою суспільного прогресу, яка здійснює творче освоєння світу, відповідно до своїх цілей та інтересів. Згідно з концепцією ООН, цивілізація – це розвиток людей (через освіту, здоров'я, харчування, соціальний побут) людьми (через особисту ініціативу та участь у вирішенні питань, що стосуються їх життя) задля людей (через надання всім можливостей для розвитку).

Література:

  1. Подмазін С. Личностно-ориентированное образование: социально-философское исследование. – Запорожье: Просвіта, 2000.

Loading...

 
 

Цікаве