WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Видидатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович - Реферат

Видидатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович - Реферат

Реферат

на тему:

Видидатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович

Зміст

Вступ

Іннокентій Гізель

Іоаникій Галятовський

Симеон Полоцький

Феофан Прокопович

Висновки

Література

Вступ

У 16 – 17 сторіччі на Україні почався бурхливий розвиток педагогічних наук. Було створено багато освітних застав: типографії, школи та інше.

Цікавим явищем в історії вітчизняної освіти, того часу, була діяльність братських шкіл (80 роки 16 сторіччя), які организовували і утримували церковні братсва (громадсько-політичні организації православних громадян) з метою зміцнення православ'я. Високий рівень освіти забеспечивали вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні,а й за її межами. Це – Стефан Зізаній, Кирило Ставровецький – Транквіліон, Павмо Беринда.

Також важливим кроком для розвитку освіти було створення Києво – Могилянсткої академії, яка була створена у 1632 року на Подолі внаслідок змеття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість освітченних, найкращих на той час діячив науки та культури: це Петро Могила (опікун академії), Іннокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаій Славинецький, Симеон Полоцький та інші.

Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окреми праці проблемам освіти, створювали підричники ат навчальні посібники, інші – порушувли освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах.

Іннокентій Гізель

Іннокентій Гізель - видатний київський вчений та церковно-громадський діяч.

Народився в Прусії, у реформаторській сім'ї. У молодості переїхав до Києва, прийняв православну віру, повернув до себе увагу Петра Могили та був відправлен їм за кордон, де крім богословія, вчив історію та юриспруденцію. В стані ректора Київської колегії багато вклав в її розвиток.

У 1656 р. був призначений настоятелем Києво – Печерської лаври та зберіг це звання до самої своєї смерті, у 1683 р. Він був на стороні Москви проти Польщі, але відстоював перед московським правительством національну та церковну автономію Малоросії; його політичні вимоги не залишились без уваги. Один з найосвітлиніших людей того часу, Інокентій приймав участь в диспутах з католиками, говорив проповіді, співробітничав з малороськими вченими, що до видання їх творів.

У 1669 році вийшло його обширний твір: "Мир с Богом до людини" (2-е вид.,1671); у цій книзі іноді зустрічаються цікаві побутові подробиці.

У 1690 московський патріарх Иоаким признав її новотворним та поганим, бача в ньому підвласність католикам.

По хроніці Феодосія Софоновича Інокентій зробив найвидатний "Синопсіс"(з 1674 р. біля 25 видатництв, останнє – у 1861 р.), прибувавший головним учбовим пособієм до Ломоносова.

Гізель зазначав, що в основі процесу пізнання людиною навколишньої дійсності лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Оскільки процес пізнання грунтується на чуттєвому досвіді людини вважав важливим розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню навколишнього середовища для формування особи, підкреслюючи, що стати людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

Іоаникій Галятовський

Іоаникій Галятовський (? — 1688) — письменник-полеміст, агіограф (укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Учився у Києво-Могилянській колегії, став у ній викладачем, а з 1657 р. — ректором. З 1669 р. і до смерті — архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Автор збірки взірцевих проповідей "Ключ разумінія..." (Київ, 1659 і 1660; Львів, 1663 і 1665), кількох циклів легендарних оповідань, зокрема "Неба нового" (Львів, 1665, Могильов, 1699), полемічних трактатів "Месія правдивий" (українською мовою — Київ, 1669; польською мовою — Київ.1672), "Стара західна церква новій римській церкві..." (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1678), "Лебідь..." (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1679), "Фундаменти..." (польською мовою, Чернігів, 1683), "Алькоран Магометів" (польською мовою, Чернігів, 1683), "Бесіда білоцерківська..." (польською мовою наведена в літописі Самійла Величка і видана в російському перекладі В. Аскоченського в Києві 1857 р.). Його гомілетичний трактат "Наука, альбо Способ зложення казання", включений до збірки проповідей "Ключ разумінія", відіграв істотну роль у розвитку українського письменства другої половини XVII — початку XVIII ст., регламентувавши бароккові форми його прозових, насамперед ораторських жанрів. Водночас він є зразком тогочасних навчальних посібників.

Наука, альбо Способ зложення казання. — Подається за виданням: Ключ розумЂнія, священником, законником и ляиком належачій. З поправою й придатками, от недостойного ієромонаха Іоаникіа Галятовского, ректора и ігумена братства кієвского. Львів, друкарня Михайла Сльозки, 1665.

Симеон Полоцький.

Найвидатнiшим дiячем бiлоруськоi культури 17 ст. є поет i вчений Симеон Полоцький (Самійло Петровський - Ситнианович (1629 - 1680 рр.)). Він народився у м. Полоцке, закінчив Києво-Могилянську академію у 1659 р., прийняв сан та взяв собі ім'я Симеон.

У 1663 році переїхав до Москви і прожив там 16 років, в Москві прозваний Полоцьким за назвою його рідного міста (Симеон - чернече ім'я), Симеон стає вчителем царським дітям, а також одночастно займає посаду царського поєта.

В 1665 г. в Заіконоспаськом монастирі на Никольськой вулиці була побудована школа. У школі учні були повинні "учитца по латыням" та "грамматическому учению". Очолював її Симеон Полоцкий.

Брав участь у виставах, що влаштовувались в колегіумі. Дві п'єси, написані ним в Москві, можна дещо умовно вважати початком російської драматургії, а їх автора - першим драматургом Московщини. Крім згаданих п'єс, Симеон Полоцький створив велику кількість т.зв. "діалогів" та "декламацій", які були мовлені "отроками" під керівництвом і за участю автора перед царською родиною в Москві та в селах Коломенському й Ізмайловському. Все це готувало грунт для створення в Москві професійного театру. Саме після цих декламацій у царя й зявилось бажання створити в Москві театр. П'єси виникли на вже підготовленому грунті.

Також він приймав активну участь політичому житті та пише де кілька творів. Головной проблемою творчества Симеона було роз'вязнення питань, з'вязанних з верховною владою, її авторітетом, формою организації та діяльністю. Він один з перших в исторії вітчизняной політичной думки дав теоретичне обгрунтовування необхідності встановлення просвітленной абсолютної монархії. Він активно підвищував авторитет царськой персони, порівнюя його з сонцем.

Видатний вчений, який зробив значний внесок у розвиток педагогічної науки. Майже на 20 років раніше від Д. Локка виступивпрти теорії "вродженних ідей", будучи переконаним у тому, що людина не народжується з готовими моральними якостями,а набуває їх в процесі виховання. Свої педагогични положеннявиклав у творах "Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребна суть", "Обед душвевный", "Вечеря душевная", доводить, спираючись на прицип природовідповідальності виховання, не відкидаючи наявності вродженних якостей.

Феофан Прокопович

Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея.

Уніатський Володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька. З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію "Володимир", присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал- губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві.

Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. 1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги "Апостольська географія", "Коротка книга для навчання отроків", "Духовний регламент". 1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану "учену дружину" діячів культури, до якої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі. Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705—1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що "матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити", оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона "казкою", а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, "кругообіг небес", рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.

Loading...

 
 

Цікаве