WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Принципи формування системи освіти (освітніх систем) України - Реферат

Принципи формування системи освіти (освітніх систем) України - Реферат

необхідної нової інформації та його інтеграцію до європейського (світового) освітньо-культурного простору.
Група дослідників із НТУ "Львівська політехніка" визначили три основні фактори еволюції освітньої системи, а саме: 1) освітній процес; 2) навчальний інструментарій; 3) парадигма мислення. Абсолютно солідаризуючись з цими твердженнями, ми вважаємо за доцільне введення четвертої складової - вимоги, пред'явлені до освіти з боку суспільства і держави, те що ми називаємо державним управлінням.
Дослідження вітчизняних вчених (В.Кремень, М.Михальченко, В.Огнев'юк, В.Лутай, С.Клепко, В.Андрущенко, А.Євдотюк) зафіксували універсальні зовнішні й внутрішні системоутворюючі чинники (атрактори), які суттєво впливають на становлення освітніх систем. Зокрема, до зовнішніх відносяться - наявність спільної, об'єднуючої території, певного суспільно-економічного устрою, достатнього рівня розвитку культури, української мови як прийнятого та зрозумілого для усіх засобу комунікації і соціальної адаптації.
Внутрішніми чинниками розвитку освітніх систем виступають кризові нестабільні стани, які спричиняють перехід на новий виток розвитку, або призводять до занепаду.
Елементи системи розуміються нами як підсистеми: керівна (держава, державні органи) - суб'єкт управління, а підсистема, якою керують - об'єкт управління (система освіти).
Керівна підсистема (МОНУ, ОУО, РВО) організовує управлінський процес, залучає громадськість, рухи, об'єднання, партії до участі у ньому, здійснює контроль за виконанням політичного та змістовного напрямку діяльності.
Підсистеми мають свої блоки.
Блок керівної підсистеми визначає: перспективу розвитку процесу, формулює мету, визначає парадигму, архітектуру, зміст, інформаційне забезпечення та банк інформації, очікувані результати.
Блок керованої підсистеми реалізує проблеми, цілі, технології, методи, методики та забезпечує очікуваний результат - зміну рівня функціонування системи.
Підсистеми володіють якостями подільності. З них можна виділити окремі елементи та розглядати їх неподільними, або складними, які також володіють ієрархічною структурою. Отже, об'єкт державного управління, як елемент цілісної системи, може бути поділений на декілька підсистем, які взаємодіють між собою у процесі виконання цілей, завдань, реалізації змісту та регулюються суб'єктом управління (управлінською підсистемою). Кожна підсистема може мати свої блоки, елементи та структури (управлінську, діяльнісну, змістову).
Вище зазначені теоретичні положення дають можливість розглядати аксіологічну парадигму державного управління освітою як цілісну систему, яка потребує управлінських дій і складається із керуючої та керованої підсистем (політичної, соціальної, наукової, професійної тощо) та їх елементів: суб'єкт - об'єкт, мета, цілі, завдання, форми, засоби, функції, принципи, методи.
Прикінцевим результатом державного управління системою освіти є формування нового аксіологічного бачення освітніх проблем всіма його учасниками: "…освіта перестала бути однією із галузей народного господарства, державним відомством; вона дійсно стає однією з форм суспільної практики, особливою сферою, яка все більш суб'єктивізується у своєму статусі та набуває свої інтереси, цілі, цінності і політику" [116].
Освітній простір часто зводиться до певних структурно-змістовних складових освітніх парадигм. Виявлення елементів цих парадигм дозволяє коригувати діяльність та здійснювати пошуки шляхів вдосконалення освітньої системи.
В.І.Слободчиков запропонував схему-модель компонентів освітньої практики, освітнього простору. На цій схемі освітня практика - тепер вже у якості особливої сфери, як органічне ціле, здатне до розвитку, - виступає у трьох своїх взаємопов'язаних предметних проекціях (освітнє середовище, інститути, процеси) та двох механізмах його забезпечення: освітня політика, яка реалізує функцію самовизначення освіти у соціумі, та управління освітою, яке скріплює його як цілісну сферу. Це середовище як широкий простір взаємодії передбачає можливість дії не лише державних, але й суспільних структур, тобто створення простору, який забезпечує відкриту систему відносин з практичної розробки освітніх систем.
Головним чинником освітнього простору України виступає освітня система як колективний суб'єкт. Сучасний колективний суб'єкт України включає 41,9 тисяч навчальних закладів у тому числі: 16,3 тисячі дошкільних, 22,2 тисячі загальноосвітніх, 1,5 тисячі позашкільних, 970 професійно-технічних та 979 вищіх навчальних закладів.
Істотною умовою формування цього колективного суб'єкту є чітка організація ієрархічних суб'єкт-суб'єктних зв'язків. Серед них ми виділяємо зв'язки інтровертного та екстравертного характеру. Під інтровертністю ми розуміємо направленість цілеспрямованих дій суб'єктів освітньої системи на вирішення проблем внутрішнього, власного розвитку.
Екстровертні дії спрямовані на встановлення зовнішніх зв'язків з іншими суб'єктами.
За нашими дослідженнями у педагогічних системах цілі, позиції та підходи утворюють свою ієрархію:
1. Цілі суспільства - соціальне замовлення,
2. Позиція особистості (право вибору),
3. Загальні цілі освітньої системи,
4. Цілі педагогічного процесу.
У формуванні освітнього простору України завжди чільне місце посідали різноманітні форми, засоби та методи взаємодії держави і суспільства. Гнучкість тактики в історичному минулому відносин з державними структурами збоку земств, організацій, суспільно-педагогічних діячів, вміння минати формально-бюрократичні обмеження та знаходитипокровителів серед лояльних відомств, залучення до свого складу впливових державних чиновників та інші способи допомогали успішно вирішувати педагогічні проблеми освітнього простору України навіть за жорстких політичних умов.
В узагальненому вигляді структура освітнього простору України з точки зору синергетичного підходу до здійснення державного управляння може мати такий вигляд.
Мал. 6
Досягнення прикінцевого результату базується на політичній, економічній, соціальній, теоретико-методологічній, діагностичній, мотиваційній, цільовій, інформаційно-аналітичній, безперервно-процесуальній, корекційній засадах. Ефективність державного управління системи освіти характеризуються також соціальною зорієнтованістю педагогів, керівників навчальних закладів, суб'єктів навчання тощо.
Формування освітньої системи України відбувається усвідомлено або менш усвідомлено за певними інтелектуальними, соціально виваженими, юридично мотивованими схемами, моделями, які ми можемо назвати підходами.
Виходячи з виявленої тенденції розвитку державного управління в напрямку орієнтації на особистість, суспільні потреби, інтереси особистості, можна стверджувати, що поява нових підходів обумовлена пошуком умов, які забезпечують ефективність стійких автономних, самодостатніх освітніх систем, що саморозвиваються, (університети, компоненти університету, компоненти освітнього процесу).
Ознаками управління кінця XX - XXI ст. є раціоналізація, гуманізація, системність та концептуальність управління. Людина перестає бути засобом управління і стає його метою.
Усе свідчить на користь інноваційної креативної діяльності.
Аналіз нормативно-законодавчих документів про освіту, опрацювання наукової та організаційно-методичної літератури про державне управління, ознайомлення із передовим досвідом управління освітніми системами на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях дали змогу виокремити дві підсистеми управління: традиційну та інноваційну.
Мета традиційного державного управління полягає у забезпеченні оптимального функціонування
Loading...

 
 

Цікаве