WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю - Дипломна робота

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю - Дипломна робота

т. ін.
Природно постає питання; чому, приміром, 100 років тому методи народної педагогіки давали абсолютно позитивні результати у вихованні, а нині цих результатів не гарантують.
Виходячи з того, що предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування, який потребує ґрунтовного вивчення, узагальнення та порівняння з іншими традиціями або офіційною педагогічною доктриною, успіх використання цього досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування її специфічних особливостей, на які вказує А. А. Бурикін.
Перше. На відміну від офіційної, народна педагогіка виключає колективні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількістю років, а тим, що дитина може і вміє робити своїми руками. (У сучасних умовах дитину формально не беруть у школу, якщо її не вистачає кілька місяців для досягнення певного віку і нехтують її психологічною готовністю).
Господарське виховання в народній педагогіці носило свідомий характер і зводилось до привчання дітей з 5-6-річного віку до праці. Дорослі залучали їх до різних видів трудової діяльності навіть у тих випадках, де без їхньої допомоги можна було б обійтися. Батьки плекали в малечі усвідомлення того, що "землю прикрашає сонце, а людину - праця", а "щоб людиною стати, треба працювати". Як засвідчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько-побутової праці, не беручи до уваги поле, сад, город. У традиційній українській оселі панує думка; усе, що роблять дорослі, різною мірою можуть виконувати й діти, тобто вікова диференціація праці, про яку пише М. Стельмахович. (Хлопчика 7-8 років уже називали "пастушком", а пасли діти спочатку гусей, потім овець, кіз, корів і навіть коней. Про юнака віком 16 років з гордістю казали: "Вже, слава Богу, косар"), має умовний характер. Діти відчували потребу сім'ї в праці, раненько встаючи, доїли корів, стригли овець, прали, випасали худобу, заготовляли сіно й т. п.
А в мешканців Півночі (чукчів) прийнято, що хлопчик 5-6 років уже отримує від батьків найпростішу зброю, має можливість ходити на полювання. При цьому не зафіксовано жодного нещасного випадку (!) через неправильне поводження дітей із мисливською гвинтівкою. Істотно й те, що для представників північних народів Росії частина іграшок представляє собою не вигадані муляжі предметів, які виготовляють чи купують дорослі, а мініатюрну зброю або інструменти, що використовують у повсякденному житті.
У наш час чітко проглядається розгалуженість цілей у вихованні, його завдань, змісту діяльності сімей, що проживають у містах (скорочення сусідських зв'язків, малодітність, відсутність сезонно-польових робіт, організація дозвілля, анонімність людських контактів, широка інфор-мативність і т. п.), порівняно з життям родини в сільській місцевості, яке є більш стабільним (обов'язковість господарсько-трудових робіт на городі, подвір'ї, у саду; догляд за домашньою птицею, худобою; менший обсяг інформації й повільніший ритм життя). Тому в сільській місцевості й нині є більш сприятливі умови для практичного використання етнопедагогічних ідей у плеканні традиційних ціннісних орієнтацій у дітей, зокрема господарності.
Друге. У народній педагогіці чітко проглядається ідея розвитку природних задатків дітей із раннього віку: "Мати-кравчиня змалку при-щеплювала дочці любов до своєї професії. А батько-хлібороб повчав свого сина, що хліборобство - найголовніша професія на землі, доводячи це не на словах, а ділом, коли брав хлопчика в поле, саджаючи на віз чи верхи на коня, показуючи, як сіяти гречку, овес". Так виховувались цілі професійно-виробничі династії, які плекалися з покоління в покоління. "...Майже кожне село в Україні славилось майстрами -- садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслярами...".
Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини, які визначають її поведінку, - наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу. При цьому дитині нічого не нав'язують, що, на жаль, іноді має місце на уроках трудового навчання в школі. За таких умов залучення дітей до праці відбувається безперервно, однак здобуті трудові навички не завжди застосовуються в практичній діяльності. В етнопедагогіці, на відміну від офіційної педагогіки, немає помилок у профорієнтації дітей.
Трєтє. У народній педагогіці для норм традиційної моралі немає вікової диференціації: єдиним диференціатором норм поведінки були тендерні відмінності, що визначали різні напрями соціалізації індивіда. Так, наприклад, у дитячій літературі чи кіно поряд з образом позитивного, як правило, зустрічаємо негативного персонажа (наприклад, твори А. Гайдара і под.), що в умовах того чи іншого етносу вважається виключенням із правил.
Четверте. У сучасній шкільній практиці діада "навчання - виховання" доповнена третьою складовою - "контроль", яка представляє собою диференціацію діяльності і поведінки дітей та дорослих у формі різноманітних обмежень, що перетворюється в самоціль. Це уподібнює процес виховання повноцінній "дресурі". а віддалені результати такого процесу ще не були об'єктом спеціального вивчення. Етнопедагогіка в цьому напрямі абсолютно гармонійна, оскільки не передбачає тотального контролю за активністю зростаючої особистості, певні обмеження щодо її поведінки та діяльності не мають директивного вираження й таким чином винесені за межі міжособистісних взаємин у сферу загальної культури етносу.
Мета як ідеальне відображення кінцевого результату виховання спо-конвіку в українській етнопедагогіці зводилась до плекання здорової, доброї, розумної та працьовитої людини, а головним критерієм її вихованості слугувала повсякденна поведінка та діяльність.
Наступне. В сучасному українському соціуміпоширене явище, коли діти стидаються говорити рідною мовою, співати народні пісні тощо.
Фахівець у галузі етнопедагогіки Г. Волков фундамент виховного ідеалу вбачає у формуванні національної гідності людини. У педагогічній системі багатьох народів домінує думка про те, що кожен своєю поведінкою не повинен давати приводу погано думати про свій народ: "Будь таким, щоб по тобі достойно судили про твій народ...".
Перші "паростки" національного самоусвідомлення більшість учених виявляють у 3-4-річних дітей. Ж. Піаже зауважує, що перші фрагментарні й несистематичні знання про свою етнічну приналежність дитина отримує в 6-7 років, а у 8-9 - уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, місця проживання, рідної мови, культури тощо. Приблизно в цей час пробуджуються національні почуття, а в 10-11 років національна самосвідомість формується вже й повному обсязі. У якості особливостей для різних етносів дитина виділяє унікальність історії, мови, традицій побутової культури та ін.
Ми живемо в багатонаціональній державі, де
Loading...

 
 

Цікаве