WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → 18-ліття МАУП: час розквіту і досягнень - Реферат

18-ліття МАУП: час розквіту і досягнень - Реферат

посилювати відповідальність у співпраці й тих хто вчить, і тих, хто вчиться (процес навчання має бути творчим й обопільним); дбати про гармонійний розвиток і духовне збагачення майбутніх фахівців.
Досягти будь-яких позитивних зрушень у розвитку вітчизняної освіти можливо лише за умови чіткого державницького усвідомлення: яку освіту ми мали і яку, власне, хочемо і повинні мати. Те, що радянська система освіти була достатньо розвинутою й авторитетною (для вимог і потреб радянської системи!) - незаперечна істина. Ніхто цього не повинен спростовувати, як і того, що нині вона нам абсолютно не підходить. Чому? Принципова відмінність системи освіти в колишньому СРСР від системи освіти в нинішній Україні полягає не лише в тому, що вона має задовольнити ринкову економіку й відносини, а й у тому, що нині вона є перехідною, по-перше, від планово-розподільчої до ринково-орієнтованої і, по-друге, - від колективної до індивідуалізованої системи освіти. А це означає, що нині немає й не може бути уніфікованих планів і програм, єдиних освітньо-професійних характеристик, інституту розподілу й закріплення молодого спеціаліста (три роки на одному місці, з наданням хоч якогось житла, без права конкурувати з подібними фахівцями, претендувати на відповідну винагороду, тощо). Чому вищезгадана модель освіти була затребувана й існувала раніше? Чому випускникові вузу з приходом на виробництво казали: "А тепер забудьте про все, чого вас навчили у вузі". Бо треба було уніфікувати управління не якоюсь окремою установою - усім суспільством, звести до елементарного спрощення індивідуальні запити, потреби, якості окремої особистості, доводячи, що існує якийсь штучний "радянський народ" і не інакше. І справді, система освіти в СРСР, Україні, якщо в чому й досягла в минулому великих успіхів, то це в уніфікації. Усіх навчали добре, але навчали того самого. Інша справа, що випускники, потім, теж були різними. Фактично освіта тоді не враховувала ані етнонаціональних, ані територіальних, ані будь-яких інших особливостей України, яка була і є поліетнічною, поліваріантною державою. Тобто, нині, як ніколи раніше, потрібно усвідомити, що освіта в Україні за багатьох обставин і об'єктивних умов не може бути, як раніше, унітарною, уніфікованою - не лише з єдиними навчальними планами, програмами, а й викладачами, образно кажучи, інкубаторного типу. Ринок, суспільні відносини потребують освіти багатоукладної, інноваційної, конкурентної. Це означає, що монополія держави на освіту, освітні послуги є не лише абсолютно неможливою, а й украй загрозливою, небезпечною. Ця монополія, якщо брати до уваги ліцензування, акредитацію, роботу з кадровим складом вузів і навіть бюджетне фінансування - турбота номер один для МОН, місцевих органів освіти і науки. Треба врешті усвідомити, що сьогодні у системі освіти є три зацікавлених партнери - особа, держава, суспільство. Важливішим серед них була і є особа. Але в переважній більшості державних вузів і далі, як за радянських часів, готують фахівця як об'єкт навчального, виховного впливу, управління, тоді як у недержавних дедалі більше намагаються визначити пріоритет особистості - менші групи, більша індивідуалізація навчання, гнучкіші форми і методи навчальної роботи (тренінг, ділові ігри, розгляд конкретних ситуацій самостійна робота тощо).
Де ж шукати основну причину такого стану, в якому все ще перебуває українська освіта. Думаємо, що вихідним є таке: за роки незалежності склалася парадоксальна і досить загрозлива ситуація, коли виробництво, соціально-економічна сфера, стали існувати ніби осібно, а наука й освіта України осібно. Так, ніхто з освітян не зможе достатньо аргументовано пояснити, на яких же засадах формується те сумнозвісне державне замовлення на підготовку фахівців, за яке відважно борються ВНЗ, і яке, на превеликий жаль, нині зменшилося, порівняно навіть з так званими радянськими роками, майже на половину забезпечене державним фінансуванням. Ані мінекономіки, ані міносвіти і науки, ані будь-хто інший в Україні нині не веде серйозних моніторингів, щоб отримати прозору відповідь на запитання: які ж професіонали, з яких спеціальностей дійсно найперше потрібні державі нині і будуть потрібні в майбутньому? Замовляємо, готуємо фахівців, власне, не відаючи, скільки їх їй потрібно. Дуже хочеться дожити до ситуації, коли в Україні фахівців замовлятимуть не лише окремі галузі, а й окремі структури, підприємницькі установи. Вони, як відомо, даремно коштів не витрачають. Більшість світових освітньо-наукових систем, найперш європейська, до якої, особливо в контексті болонських домовленостей, постійно апелюємо як до зразкової, розвиваються від людини, її потреб і запитів, тобто, зсередини. Ми ж і в освіті все впроваджуємо, регламентуємо за вказівками зверху, не враховуючи очікувань людини, її потреби в знаннях, інформації, освіті, досвіді. Звідси, більш ніж абсурдними є деякі "модні" твердження сучасних "освітянських реформаторів", що ми, мовляв, готуємо тільки економістів, юристів, перекладачів, спеціалістів сфери послуг. А в яких вузах доцільніше вести підготовку? МОН давно треба разом з Мінекономіки, Мінпраці запровадити конкурсний розподіл бюджетного замовлення без поділу при цьому вузів на державні і недержавні, розробити і здійснити спільно зі згаданими міністерствами програми підготовки спеціалістів з дійсно перспективних (найперше для економіки), інноваційних спеціальностей. А поки що держава не може чітко визначитися - скільки і кого готувати; вузи готують фахівців на власний розсуд, а точніше, за інерцією, випускники фактично самі влаштовуються на роботу, державного розподілу, працевлаштування для "бюджетників" не існує. А оскільки вартість навчання поступово все ж зростає, охочих учитися бюджетним коштом не бракує навіть за нинішньої дійсно складної демографічної ситуації в Україні.
Щоб далі не сперечатися безплідно про проблеми авторитету української вузівської освіти, треба просто надати вузам максимум автономності у виборі спеціальностей, форм і видів освіти, в організації внутрішньо-вузівського життя, у присудженні наукових ступенів і вчених звань. Як і в усьому світі, українська освіта має працювати на результат. Результат - це абсолютно конкретна якість підготовки фахівця. Якщо він працевлаштовується, задовольняє роботодавця і структуру, у якій працює, то це іє позитивний результат діяльності конкретного ВНЗ, скільки такий вуз не перевіряй і не акредитуй.
Постання нової системи освіти можливе, коли є нові, інноваційні навчальні заклади, що мають зовсім інший рівень інноваційної культури. Така культура не зводиться лише до суми знань, але передбачає нову якість навчального прогресу, кардинальні, базові перетворення у змісті, формах і методах навчання і виховання, в управлінні навчальним закладом, у переведенні його з режиму просто функціонування в режим постійного прогресивного розвитку, самовдосконалення. Поки не буде розуміння глибинної суті перерахованих проблем української освіти на найвищому державному рівні, прогресивних змін у цій сфері очікувати дарма.
Перелік невирішених питань, і це цілком закономірно, можна розширювати, і підстав для самозаспокоєння немає. Маємо разом, громадою, подбати про те, щоб Міжрегіональна Академія управління персоналом і далі була гідною викликів часу, потребам людини, держави, суспільства.
Loading...

 
 

Цікаве