WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Мій рідний край у думах та піснях - Урок

Мій рідний край у думах та піснях - Урок

робітника Гриштопи зарплата була копійчана... З 1946 по 1956 роки Одеське радіо постійно його записувало. А потім пропало...
Більше ста народних пісень, балад, дум переклав на музику й озвучив. А скільки грамот і дипломів одержав! За перемогу в республіканському радіо-конкурсі "Золоті ключі"; за активну пропаганду народного музичного мистецтва; "За відмінну роботу в органах соцзабезпечення, чуйне і поважне обслуговування родин (але ж сам-то невидющий!) загиблих військовослужбовців, інвалідів Вітчизняної війни і праці!" і навіть від Союзу композиторів СРСР за підписом самого Тихона Хренникова!
А голос і в 85 був сильний і красивий. І руки... Міцні, сильні, що добре відчувають струни.
Тут, в Одесі, познайомився Григорій Назарович зі своєю майбутньою дружиною Любов'ю Єпіфанівною, з якою більш 60 років поділяв усе, що випадало на їхню долю радісного і трагічного. Маленька Люба усього лише на 3 роки довше чоловіка бачила сонячне світло. У 4,5 роки після важного менінгіту вона осліпла...
У день їхнього одруження в окупованій Одесі в їхню квартиру ввійшли німці. Але вид двох сліпих беззахисних людей не дозволив їм їх торкнути. А потім з'явилися діти: перший син - Аркадій. Вмер у 1946 році, коли йому було трохи більше року. А потім у 1948 році народився Микола, а ще через 5 років - Людмила, і треба було їх піднімати в той важкий післявоєнний час. Навіть для видючих важкий... І знову, як у дитинстві, Григорія Назаровича, чи до музики було? Нагодувати б, узути, одягти. Але віддають сина учитися грати на скрипці, потім - на музичних інструментах. Зараз працює Микола на Далекому Сході, плаває; їдучи, обіцявдопомагати. Його син, онук Григорія Назаровича, живе на Волині.
А на всі концерти, виступи їздила зі сліпим бандуристом онучка Світлана, дочка Людмили, - була дідусевою улюбленицею і поводирем, супутницею і ученицею: Григорій Назарович сам учив неї грати на фортепіано.
І от на світло з'явилася правнучка Оленка - білявий продовжувач роду Гриштопи. Начебто все як треба? Ах, якби... Онучка Світлана потрапила в лікарню з діагнозом "запалення легенів". Місяці і один день пролежала вона там. Не врятували... Оленці і двох років ще не виповнилося. Тепер мамою буде бабусю називати, благо виглядає Людмила мололо, і батьки її так хочуть, і, зрештою, повинна ж бути в дитини мама. Звикати почало вже маля, але недавно прийшла із садка і заплакала гірко: "Немає в мене мами!" Знову ці злі язики...
Але духом у цьому домі не падають - не можна: є заради кого жити, творити, співати. Любив старий кобзар людей. І тому виходив частенько із своєю бандурою на Дерибасівську, а коли потеплішає - до моря, і співав для тих, кого не бачив, але дуже добре відчував, заповнюючи нашу сердечну порожнечу. А ще чекав, коли Оленці виповниться 3 роки і можна буде її прослухати, і хто знає, може коли-небудь, як у пісні - "підніме дитяча рука" усе багатство Григорія Назаровича - його пісні, думи, балади, уміння дарувати людям свій талант.
Його люблять і пам'ятають. Приходили листа ввід друзів-поетів і бандуристів, таких же невидющих. Після знайомства вони не переставали спілкуватися, не втрачали постійного зв'язку і зверталися за підтримкою і порадою. Бували в нього і студенти з Київської консерваторії, приїжджали повчитися грі на бандурі, перейняти досвід.
Могутній і приємний голос кобзаря-бандуриста і звучання бандури переливався різними фарбами самобутніх українських мелодій. Не міг він співати напівсиди, не напружуючись, не звик, та й не годиться, маючи такий приємний і зичний баритон, лише підспівувати бандурі.
При звукозаписі до кінофільму "Кредитка" він знову і знову шліфував той епізод - до повної знемоги.
Усього себе, своє уміння, свої знання Григорій Назарович Гриштопа віддавав кобзарським пісням, грі на бандурі.
Питання про присвоєння звання Почесного громадянина Одеси (за 62-літній стаж) піднімався давно. Але не грошей, не допомоги просив - заслуженого визнання. Усім своїм життям заслуженого...
Ніхто не чекав біди, вона прийшла раптово, і його не стало... а друзі, що писали листа при житті, начебто не погоджувалися з долею, продовжували писати. В одному з листів, що прийшло після смерті Григорія Гриштопи, поет Віктор Шатак писав:
На пам'ять другові
Ой не думай, друже, що забув я дуже,
Як кобзарські струни поріднили нас.
Думу заспіваю, про тебе згадаю,
Як тобі живеться в цей тривожний час.
Бо ти вже старенький голуб мій сивенький,
А літа не хочуть нам здоров'я дати.
А ми хочем жити, по землі ходити,
І свою подругу кобзу шанувать.
Не позивало, друже, нам з тобою разом,
За столом святковим келих підіймать.
Бо твій край - це південь, а я північ травню,
Нам тоді дороги вже не подолать.
Поки будемо жити, по землі ходшити,
Ми подругу кобзу будемо шанувать.
Треба нам брататись, треба листуватись,
Щоб кобзарську дружбу нам не забувать.
Мені дуже хочеться продовжити пошук відомих кобзарів і бандуристів нашого краю, що зможуть більше повідати про історію і розвиток рідного міста.
Бандурист
Як бере мій друг до рук
Молоду свою бандуру,
І його, й моя зажура
Перетворюється в звук.
І далеко - ого-го! -
Звук бандури чути чисто:
І не чути вже його.
Залишився ще співун.
Він і вийде на майдан,
І пісні свої, як зілля,
Прикладає всім до ран.
І болять вони, болять,
Совість рвуть, як пальці струни.
Отака його фортуна,
І така його печаль.
Ні вигод, ні нагород,
А одні шляхи тернисті.
Та йдучи за бандуристом
Тільки й виживе народ...
Валентин Мороз, одеський письменник
Підсумок уроку
Учитель. На цій високій ноті мені хочеться закінчити наш урок, але хочу сподіватися, що ваші дослідження і знайомство з кобзарським мистецтвом не припиняться. Багато ще цікавого зберігає народна пам'ять і ми мусимо перейняти ці скарби і передати їх прийдешнім поколінням. Сподіваюсь, що ви зацікавились історією нашого краю, сповненого героїчного минулого, запеклої боротьби за волю та незалежність нашого народу, рідного краю - Одещини.
Loading...

 
 

Цікаве