WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Періодизація розвитку історико-педагогічного процесу в Україні у ХХ столітті - Реферат

Періодизація розвитку історико-педагогічного процесу в Україні у ХХ столітті - Реферат

вченим-історикам пропонувалось упорядкувати цілісну концепцію світового історико-педагогічного процесу, а з іншого - саме цілісність і послідовність цієї концепції досягались за допомогою крайньої заідеологізованості і спотворення змісту педагогічних подій минулого. Численні документи, постанови й виступи вчених того часу на сторінках преси підтверджують, що розвиток історичної та історико-педагогічної науки перебував під пильним контролем держави й комуністичної партії, що забезпечувало її догматизм і казенно-охоронний характер. Концепції історико-педагогічного процесу, основні наукові ідеї початку XX ст. і 20-х років стали розглядатися як помилкові ідеологічно й соціально ворожі, а відомі діячі цього періоду зазнавати репресій Так, у 1933 р. завідувача кафедри, професора Полтавського педагогічного інституту Г.Ващенказвинуватили в буржуазному націоналізмі. Його звільнили з роботи, а працю "Загальні методи навчання" визнати шкідливою.
Навіть найвидатніші науковці, праці яких є, безумовно, важливим внеском у вітчизняну історію педагогічної думки, були змушені виходити з цієї ж методологічної основи, що значною мірою збіднювало їхні дослідження (наприклад, праця С.Чавдарова "Тридцять років радянській школі в УРСР"). Загальний зріз розвитку історико-педагогічної літератури 30-40-х років показує певне зниження її наукового рівня порівняно з попередніми десятиліттями. Укорінилися ідеологічний догматизм, знеособлення, утилітаризм і примітивізм у постановці й розв'язанні як теоретичних, так і технологічних проблем навчання.
Певного розвитку історико-педагогічна наука набуває лише у другій половині 50-60-х років. Процеси часткової демократизації і десталінізації суспільного життя цього періоду, безумовно, позитивно вплинули на її розвиток. Пожвавилися дослідження історико-педагогічного процесу саме в Україні (праці А.Бондаря, С.Гончаренка, М.Грищенка, Н.Калениченко, В.Ніколаєнка, І.Пухи, О.Татенка, В.Чепелєва та ін.). Дуже ґрунтовною для того часу була узагальнююча праця О.Дзеверіна "Розвиток історико-педагогічної науки в УРСР" (1957). Проте загальний характер розвитку історико-педагогічної науки того періоду був значною мірою екстенсивним - розширювались фактографічна база, тематика і географія аналізованих подій і явищ при незначному їх осмисленні.
Але й ті невеликі позитивні зрушення було втрачено в 70-80-ті роки. У змісті історичних наук практично відбулося повернення до сталінської схеми розуміння історичного процесу, дещо прикрашеної новими термінами. Часто-густо вивчення педагогічних явиш у їх взаємозв'язках підмінялося своєрідним фетишизмом, сліпою вірою в неминучий уcпix за будь-яких обставин. Передбачалося також широке догматичне вивчення "педагогічної спадщини" класиків марксизму-ленінізму, цитатами з якої буквально рясніла історико-педагогічна література. З'явилась навіть ціла течія історико-педагогічних праць, методологічним кредо яких було вивчення "педагогічного" змісту чергових рішень комуністичної партії щодо освіти й виховання. Узагальнюючі праці з історії педагогіки цього періоду захищали і зміцнювали офіційну концепцію розвитку історико-педагогічного процесу, що ґрунтувалася на більшовицько-класових підходах. Офіційні постанови і документи закликали дослідників розкривати "неминучість перемоги комуністичної ідеології", "переваги комуністичного виховання над буржуазним", боротися проти "національно-буржуазних перекручень у теорії виховання" тощо.
Загальносоюзні державні структури не давали змоги глибоко досліджувати й вивчати історію педагогічної думки в Україні, традиції її народної педагогіки. Так, наприклад, цей матеріал входив до курсу історії педагогіки СРСР, але в дуже скороченому, урізаному і лакованому вигляді. Певна річ, здебільшого в Україні не знали досліджень, написаних поза її межами, зокрема й таких ґрунтовних, як "Князь Костянтин Острозький і його культурна праця" І.Огієнка (Канада, 1958). "Сучасні течії в новій педагогіці" С.Русової (Прага, 1932), "Народна освіта на советській Україні" С.Сірополка (Варшава, 1934) та ін.
Реальні зміни та якісні зрушення почалися в історико-педагогічній науці тільки наприкінці 80-х на початку 90-х років. Процеси демократизації спричинили інформаційний вибух у науці про суспільство і насамперед в історичних науках. Почалося інтенсивне стирання білих плям в історії, до підручників поверталися винищені сторінки та репресовані герої. Характерною рисою 90-х років в умовах зростання політичної самосвідомості українського народу стають спроби висвітлити історію педагогіки України з нових позицій (див. праці М.Антонця, О.Любаря, В.Майбороди, О.Сухомлинської, С.Філоненка, М.Ярмаченка та ін.).
У цілому сучасний період можна характеризувати як період якісних змін у вітчизняній історико-педагогічній науці. Саме тому ми зобов'язані вивчити й ретельно проаналізувати весь попередній процес розвитку цієї наукової дисципліни з позицій максимальної об'єктивності та доцільності. Гіркий досвід історіографії минулих десятиліть переконує, що єдиним Богом, якому ми повинні при цьому служити, мають бути історична істина й авторське сумління. "Холодний попіл мертвих, - писав М.Карамзін, - не має заступників, крім нашої совісті".
Запропонована періодизація розвитку історико-педагогічної думки в Україні в XX ст. може стати перспективною основою для спеціального розгорнутого дослідження цієї проблеми. Виявлення взаємозв'язків, взаємозалежностей між етапами розвитку українського суспільства, національної української школи і педагогічної думки, з одного боку, і розвитком самої історико-педагогічної науки, з іншого, дасть змогу повніше усвідомити закономірності розвитку вітчизняного педагогічного процесу в цілому. Щоб успішно фундаментально досліджувати ці проблеми, потрібно максимально зорієнтувати широкий загал дослідників-істориків на створення та утвердження нового світосприймання, здатного увібрати все те, що дає вітчизняна історія педагогіки для сьогодення.
ЛІТЕРАТУРА
1. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. - К., 1996. - 356с.
2. Бурлака Я., Руденко Ю. З історії вітчизняної педагогіки: завдання, пошуки, проблеми // Рідна школа. - 1992. - №1. - С.7-13.
3. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А.Смолія. - К., 1995. - Т.1. - 350с; Т.2. - 1996. - 494с.
4. Музиченко О. Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці. - К., 1919. - 246с.
5. Синицький Л. Трудова школа, її принципи, завдання та ідейні корені в минулому. - Харків, 1919. - 188с.
6. Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1991. - 512с.
Loading...

 
 

Цікаве