WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Висвітлення проблем інновацій навчання історії в школі у вітчизняній дидактичній літературі першої третини ХХ ст. - Реферат

Висвітлення проблем інновацій навчання історії в школі у вітчизняній дидактичній літературі першої третини ХХ ст. - Реферат

їх реалізації. При цьому ми не будемо акцентувати увагу на змінах у змісті шкільної історичної освіти, оскільки це питання в хронологічних межах від 1900 до 1990 рр. достатньо ґрунтовно висвітлено в монографії О.І.Пометун та інших роботах, що віднесені нами до першої групи досліджень.
Однією з перших інноваційних ідей у вітчизняній методиці навчання історії була висловлена М.М.Стасюлевичем у 60-ті рр ХІХ ст. пропозиція замінити "формальний метод" вивчення історії, який полягав у заучуванні й переказі тексту підручника, "реальним" - таким, що ґрунтувався на самостійності й активному дослідженні історичних джерел учнями під керівництвом учителя. З метою запровадження в практику нового методу він уклав хрестоматію з історії середніх віків, яка мала заступити підручник. Та в суспільних умовах Росії середини ХІХ ст. такий підхід не був підтриманий. До нього повернулися лише наприкінці століття, коли внаслідок бурхливого розвитку науки й техніки значно активізувалася проблема підготовки людей, здатних самостійно орієнтуватися в нових умовах, вирішувати нові проблеми. Доти панівні словесні й ілюстративні методи навчання не забезпечували вже сподіваного рівня пізнавальної активності, не відповідали новим завданням.
Наприкінці ХІХ - на поч.ХХ ст. у методиці відбувається активний пошук нових підходів у викладанні історії, пов'язаний з іменами відомих методистів А.Ф.Гартвіга, Н.Григорієва, М.М.Коваленського, Я.С.Кульжинського, М.П.Покотила, М.О.Рожкова, С.В.Фарфаровського та інших. На відміну від офіційно проголошеної в шкільних програмах мети вивчення історії - "укорінювання в учнів любові та відданості престолу та вітчизні", яка ставила на перший план виховні та освітні завдання, - методисти почали віддавати перевагу розвивальним цілям. Я.С.Кульжинський зазначав, що "метою навчання історії має бути не знання минулого народів, а розвиток розуму учнів"[3]. М.П.Покотило у своєму посібнику "Практичне керівництво для починаючого викладача історії", визначаючи основні завдання навчання історії, розташував їх за ступенем значущості в такій послідовності: зацікавити учнів своїм предметом, розвивати самодіяльність учнів, навчити їх працювати…; дати учням певну суму знань [5, 60]. Щодо добору змісту шкільної історичної освіти, провідні методисти відстоювали думку про необхідність дотримання аксіологічного та культурологічного підходів. А.Ф.Гартвіг неодноразово підкреслював, що вивчення культури є прямою справою історії й повинно мати особистісно-ціннісне значення для учня, в основу оцінки прогресу історичних явищ має бути покладений глибокий етичний принцип [1, 21]. На погляд українського методиста, міністра освіти УНР Н.Григорієва, особистісно-ціннісне значення переломлюється в національній свідомості, а навчання історії обов'язково має включати рідну історію.
З огляду на те, що методисти бачили основним завданням навчання історії, ними були запропоновані різні підходи щодо організації навчання й ролі в ньому шкільного підручника. А.Ф.Гартвіг та С.В.Фарфаровський, наслідуючи ідею М.М. Стасюлевича, закликали усунути підручник з навчального процесу, залишивши учням можливість самим активно працювати з історичними документами. На думку М.О.Рожкова, роль підручника мала бути зведена до мінімуму.
На зміну формальному методу навчання, який панував у тодішній школі, мали прийти методи, які б надавали можливість активізувати учнів: реальний (лабораторний) - навчання за допомогою аналізу історичних джерел, уникаючи або обмежено використовуючи підручник (М.О.Рожков, М.М.Коваленський, С.В.Фарфаровський); реферативний - самостійне вивчення підручника або історичного джерела, виділення головного і складання конспекту (Б.О.Влахопулов, А.Ф.Гартвіг, М.П.Покотило); катехізичний - побудова навчання у вигляді запитань і відповідей, активного залучення учнів до навчання за допомогою бесіди (А.Ф.Гартвіг, М.П.Покотило, Я.С.Кульжинський); драматизації - складання сценарію драматичного твору на основі вивчення необхідної літератури з навчальної, а також теми включення образної розповіді учня у виклад учителем навчального матеріалу (А.Ф.Гартвіг).
Таким чином, дидактична література перших двох десятиліть ХХ ст. підняла питання необідності докорінних змін у методиці навчання історії в школі, готуючи ґрунт для сприйняття передових педагогічних ідей і активного їх втілення в життя; передусім, таких значних інновацій 20-х рр., як "лабораторний метод", "метод проектів" та "комплексний метод".
"Лабораторний метод" за своєю сутністю є дидактичною системою, заснованою на принципі індивідуального навчання, самостійної дослідницької роботи учнів у предметних кабінетах-лабораторіях. Дидакти, розглядаючи різні сторони цієї системи як її домінуючий компонент, визначали метод, називаючи його дослідницьким (О.П.Пінкевич), пошуків (Б.В.Всесвятський), екпериментально-дослідницьким (Б.Є.Райков), активно-дослідницьким (М.М.Ніколаєв), активно-трудовим (П.О.Афанасьєв, С.І.Каменєв), лабораторно-дослідницьким (Н.І.Попова), лабораторним (І.А.Челюскін). Існувало кілька моделей лабораторної системи, створених переважно у США і впроваджуваних у різних країнах Європи, включаючи і СРСР. Але найбільш поширеною з них був Дальтон-план, який знайшов велику кількість своїх прихильників серед учителів України.
Лабораторна система навчання (Дальтон-план) сформувалася під впливом популярних на той час ідей Дж.Дьюї. Її фундатором була американський педагог Е.Паркхерст з міста Дальтона, звідки й назва системи - Дальтон-план. Вона почала свою роботу в сільській школі за схемою: вчитель працює з одним учнем та організує роботу решти учнів. Задум системи лабораторного навчання виник у неї в 1913 році, а повернулася вона до нього лише у 1919 р., оскільки весь цей час знаходилася у відрядженні в Італії, вивчаючи систему М.Монтессорі. Вперше лабораторна система була застосована у школі для дітей-інвалідів, а через рік - у звичайній школі. Незабаром лабораторна система стала загальновідомою. Досвід Е.Паркхерст був високо оцінений і узагальнений у книзі "Дальтонівський лабораторний план" дружиною Дж.Дьюї Евелін, що сприяло його поширенню у Сполучених Штатах Америки. У 1923 р. Н.К.Крупська надрукувала позитивну рецензію на книгу Е.Дьюї та Е.Паркхерст, що позитивно вплинуло на впровадження цієї системи в СРСР вже у 1923/1924 навчальному році. Але в радянській школі лабораторна система була дещо змінена і набула наприкінці 20-х рр. характеру бригадно-лабораторної.
Протягом 1925-26 рр. у літературі широко пропагувався англійський досвід через публікацію перекладів робітА.Д.Лінча, аналізу використання Дальтон-плану у Великій Британії П.Г.Міжуєва. В цей же час з'явилась низка робіт, присвячених принципам побудови навчання за Дальтон-планом і особливостям його впровадження в радянській школі, а також велика кількість практичних розробок окремих навчальних тем за лабораторним методом.
Паралельно з лабораторною системою в українській школі було впроваджено метод проектів або метод цільових завдань, тобто такої організації навчання, за якою учні набувають знання і навички у процесі планування й виконання практичних завдань-проектів. Як і Дальтон-план, він був запозичений з американської практики навчання і мав багато з ним спільного. На думку Л.Левіна, Е.Коллінгса, його відмінності від Дальтон-плану полягали лише у цілеспрямованості на життєвий підряд (завдання), невід'ємному зв'язку з практикою і колективним виконанням. Метод проектів спочатку
Loading...

 
 

Цікаве