WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Висвітлення проблем інновацій навчання історії в школі у вітчизняній дидактичній літературі першої третини ХХ ст. - Реферат

Висвітлення проблем інновацій навчання історії в школі у вітчизняній дидактичній літературі першої третини ХХ ст. - Реферат


Реферат на тему:
Висвітлення проблем інновацій навчання історії в школі у вітчизняній дидактичній літературі першої третини ХХ ст.
Видатний педагог К.Д.Ушинський відзначав, що педагогічна література завжди виконує подвійну функцію. Вона "вириває вихователя з його замкненого, присипляючого середовища, вводить його до шляхетного кола мислителів, які присвятили все своє життя справі виховання" та надає можливість "не обмежуватися вузьким колом власної плідної діяльності", роблячи загальним здобутком "його досвід, думку, яку він виробив у власній практиці, нове питання, що народилось у його голові" [7, 171]. В цьому розумінні дидактична література віддзеркалює процеси, що відбуваються в теорії та практиці педагогічної науки.
За радянських часів розвиток педагогічної науки міцно пов'язувався із завданнями, що висувала держава перед школою на певних етапах свого розвитку. Тому періодизація історії педагогіки повністю відповідала більшовицькій періодизації історії СРСР. На початку 90-х рр. Я.І.Бурлака та Ю.Д.Руденко запропонували нову періодизацію розвитку педагогічної науки в Україні, взявши за основу визначені істориками основні етапи історії України у ХХ ст., а саме: 1) 1900-1917 рр. - національне відродження; 2) 1917-1920 рр. - становлення української державності; 3) 1920-поч.30-х рр. - відродження національної школи та педагогіки; 4) 30-40-і рр. - уніфікація та сталінізація шкільного життя; 5) 50-80-ті рр. - розвиток школи й педагогіки за умов тоталітаризму; 6) з поч. 90-х рр. - новий етап розвитку української школи в умовах незалежності.
Наприкінці 90-х рр. Н.М.Гупан, виходячи з того, що в основу періодизації мають покладатися не тільки зміни в суспільному житті України, а й у змісті, методології й підходах до вивчення педагогічних явищ, виділив такі періоди української історико-педагогічної науки: 1) ХІХ-поч.ХХ ст. - становлення і формування основ вітчизняної історико-педагогічної науки; 2) 20-ті рр. - пошук нових підходів до предмету та змісту історії педагогіки; 3) 30-80-ті рр. - становлення і розвиток історико-педагогічної науки на основах марксистсько-ленінської партійно-класової методології; 4) перша половина 90-х рр. - спроби переосмислення історико-педагогічного процесу з нових методологічних позицій і створення національної науки.
Предметом нашого дослідження є процес оновлення змісту, технологій, форм і методів навчання історії в середній школі, який в основних рисах ідентичний до загальних дидактичних тенденцій в Україні.
Протягом перших трьох десятиліть ХХ ст. українська шкільна історична дидактика розвивалась в одному напрямку зі світовою педагогічною наукою, якій у цей час був притаманний пошук нових підходів до змісту й організації навчання. Умовно цей період можна поділити на два етапи: від 90-х рр ХІХ ст. до початку 20-х рр. - поява певних поглядів на мету шкільної історичної освіти, метод її здійснення, апробація на практиці нових методів навчання - та 20-ті рр. - створення і поширення інноваційних дидактичних систем. Починаючи з 30-х рр. і до кінця 80-х рр., радянська історична дидактика розвивалась ізольовано від передових країн світу, ґрунтуючись на більшовицько-інтерпретованому формаційному підході та партійно-класових позиціях. З початку 30-х до середини 50-х років відбувається догматизація змісту історичної освіти, авторитаризація й консерватизація методики навчання, з середини 50-х рр. до кінця 80-х рр. здійснюються спроби модифікувати методику навчання за допомогою втілення передового педагогічного досвіду та нових педагогічних ідей у широку практику.
З кінця 80-х років у методиці навчання починається інноваційний період, якому притаманні пошук нових методологічних позицій, формування змісту шкільної історичної освіти на нових засадах, упровадження нових форм і методів навчання, навчальних технологій і методичних систем. Але якщо наприкінці 80-х рр. перегляд змісту історичної освіти відбувається під впливом "нового мислення" та загальної демократизації суспільства і супроводжується трансформацією форм і методів навчання, то з початку 90-х рр. зміст історичної освіти докорінно змінюється, а пошуки в методиці набувають системного, технологічного характеру, українська шкільна історична дидактика поступово інтегрується в європейський освітній простір. Кожний з цих періодів певним чином збагатив теорію і практику навчання історії в школі, що знайшло відображення в педагогічній літературі.
Педагогічна література з проблем оновлення процесу навчання історії в школі (термін інновація починає вживатися лише в останньому десятиріччі) є досить різноманітною і умовно може бути поділена на кілька груп.
Першу групу складають історико-ретроспективні огляди розвитку шкільної історичної освіти за визначений проміжок часу, здійснені на матеріалі СРСР провідними радянськими дидактами та методистами Л.П.Бущиком, Р.В.Вендровською, А.Г.Колосовим, Ф.П.Коровкіним, І.П.Наульком, П.А.Некрасовим, О.І.Стражевим та іншими, а також на матеріалі власної республіки українськими методистами М.М.Лисенком, В.К.Майбородою, О.І.Пометун, О.І.Самоплавською, Г.К.Швидько та іншими. У доробках цих авторів, відповідно до прийнятих у часи їх написання педагогічних парадигм і періодизацій, висвітлюються основні етапи розвитку шкільної історичної освіти, простежується спадкоємність загальних підходів до навчання, визначення його змісту, форм і методів, виявляються основні напрями дидактичних досліджень, розглядаються зміни в змісті та організації навчання історії в школі. Найбільш повним і ґрунтовним у цьому плані є дисертаційне дослідження О.І.Пометун, у якому автор намагається відійти від догм і стереотипів, що склалися за радянських часів, побудувати ретроспективний аналіз генезису і розвитку шкільної історичної освіти в Україні у ХХ ст. на конструктивно критичній основі [6].
До другої групи робіт належить огляд нових педагогічних ідей у методиці навчання історії в школі, а також форм, методів і прийомів діяльності під кутом зору аналізу стану розробки певної дидактичної проблеми: підвищення пізнавальної активності та розвитку історичного мислення учнів (Н.Г.Дайрі, І.Я.Лернер, В.О.Комаров та інші), формування історичних понять та мотивації навчання учнів (П.В.Гора, В.К.Демиденко, О.М.Невський, О.З.Редько та інші), дослідницької діяльності учнів на уроці історії (К.О.Баханов), використання сугестопедичного підходу у навчанні (Т.О.Чубукова), методики роботи з краєзнавчим матеріалом (Я.І.Треф'як), використання інновацій при підготовці вчителів історії (С.О.Нікітчина, А.А.Булда) тощо. В основному це - дисертаційні матеріали й публікації, написані на їх базі. У цих роботах дослідники шляхом аналізу змін, що відбувалися у вивченні названих проблем, частково висвітлюють основні педагогічні інновації в навчанні історії в школі.
Третя група досліджень - публікації авторів інноваційних ідей та їх послідовників, описи досвіду інноваційної діяльності, а також форм, методів і засобів навчання, які при цьому застосовувалися. Ця групаробіт досить широка і носить характер першоджерел, тому ми докладніше зупинимося на її аналізі в подальшому викладі, разом з оглядом літератури, присвяченій аналізу конкретних інновацій, яка складає четверту групу.
Огляд літератури з проблем інновацій у навчанні історії ми побудуємо на історико-проблемному принципі, тобто за означеними періодами, в межах яких виокремлюються основні інноваційні ідеї та пропоновані в цей час способи та засоби
Loading...

 
 

Цікаве