WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Сучасні школи танцю у контексті світової танцювальної культури - Реферат

Сучасні школи танцю у контексті світової танцювальної культури - Реферат

частини корпусу відносно лівої та ін.), мультиплікація (розбивання широкого, крупного руху на більш дрібні), поліметрія (прискорення та уповільнення крупного руху в межах постійної темпової основи). Виконавська специфіка джазового танцю вимагає певного набору специфічних рис характеру, зокрема, легкості, розкріпаченості, життєрадісності, почуття гумору, акторської витримки й витривалості. Еволюція джаз-танцю стартувала від музично-танцювальної культури певних верств чорного населення Північної Америки, де була часткою їх життя. З часом джаз проникає на широкі терени естради, але й сьогодні не допускається у серйозні балетні театри Заходу, де він мав більш розвинені форми, ніж у Росії. Найбільш розповсюдженим цей вид танцю став у поєднанні з модерном (джаз-модерн), саме у такій формі він присутній у багатьох виставах сучасних балетмейстерів.
Види джазу: степ, бродвей-джаз (виник у бродвейських мюзиклах, синтез вокальної й танцювальної партій у виконавській практиці), класичний джаз (віртуозне виконання без імпровізаційно-умисної розхлябаності, засноване на класичній базі), афро-джаз (форма поєднання сучасного джазу з його африканським предком, віртуозність у синтезі з великим смисловим навантаженням-шаманством), флеш ("спалах", найбільш енергетична, мобільна, віртуозно-різноманітна видовищна форма), стріт ("вуличний джаз" не потребує необхідності у класичній освіті, "отанцювальнення" побутових рухів, синтетичне утворення з історико-побутовим танцем - брейк, реп, хаус, раніше - твіст, чарльстон, шейк, бугі-вугі та ін.), фанк, соул (велика кількість рухів на одиницю темпу, що виконуються легко й невимушено поєднується з їх максимальним розтягуванням у часі за рахунок мінімальної напруги та створення ефекту відсутності складності).
Уплив синтезуючих тенденцій у сучасному мистецтві відобразився на процесі модифікації джазових танцювальних форм, посиленні їх взаємозв'язків та взаємовпливу з іншими танцювальними напрямками. Але серед розмаїття модифікованих утворень лише два напрямки вирізняються стійкими та самостійно визначеними типологічними ознаками. Це синтез джазу з народним танцем - "фолк" та джазу з модерном - "джаз-модерн" (поєднання джазу з класикою не призвело до утворення серйозних танцювальних течій). Фолк виявив нові можливості, появу цікавих малюнків, їх комбінацій та поєднань. Хореографи отримали можливість нової форми самовираження, синтезуючи народні комбінації з джазовими штрихами.
Виникнення модерну пов'язано з пошуком нових виражальних можливостей танцювального мистецтва та з намаганням реалізації нового погляду на танець у контексті нової, динамічної епохи ХХ ст. Перші спроби в даному напрямку були зроблені А.Дункан у Америці, Далькрозом і Дельсартом у Франції, Р.Лабаном у Німеччині. Як творці з незвичним мисленням, вони мали вплив на своє оточення і виховали низку талановитих учнів. На початковому етапі розвитку більшість "модернових" шкільних утворень не сприймала класичний танець як можливого "партнера" в мистецькому синтезі (частково ідея транслювалася А.Дункан), але з часом бар'єри були усунені. На сьогодні терміном "модерн" прийнято означувати танцювальну техніку, яка викристалізувалась у творчій діяльності М.Грехем, Р.Лабана, П.Бауш, М.Каннінгама та ін. Основні типологічні ознаки "модерну" класифікуються за двома напрямками: зовнішніми (рухові, формотворчі) та внутрішніми (психодуховні).
Зовнішні ознаки "модерну" мають такі особливості: а) максимальна відповідність рухів танцівника та ритмоутворюючої основи; б) максимально візуалізована градація фізичної напруги тіла; в) наявність великої кількості ведучих точок вектору; г) візуальне зміщення головного центру руху з основного у допоміжні; д) пошук другого, третього і т.д. планів смислу музичного супроводу. Внутрішні ознаки, як правило, й відрізняють творчі манери та естетичне спрямування відомих танцювальних шкіл сучасності.
Французька школа сучасного танцю може бути презентована творчістю хореографічної школи Жака-Да Дельсарта Франсуа (1811-1871) - видатного теоретика сценічного руху й вокалу, співака, композитора, педагога. Він першим науково обґрунтував класифікацію рухів людського тіла, надавши кожному конкретну назву. За Дельсартом, існує три види людських рухів: доцентрові (діють на об'єкти руху), відцентрові (діють на зв'язок між окремими рухами) та нейтральні. Музична освіта майстра танцю позначилася на характерові широких естетичних узагальнень у розробці шкали нескінченого розмаїття поєднань, розподілу та протиставлення певних рухів, які він класифікує аналогічно системі кварто-квінтового кола музичних тональностей.
Закономірності рухів тіла Дельсарт розглядав, виходячи з їх власної природи, маючи на меті естетичний ідеал краси - природну пластику людини. Критерій виражальності визначався ним як відповідність сили та швидкості рухів їх емоційному змісту, що пов'язаний з музикою певними стилізуючими факторами. Свій метод оволодіння контролем над руховим апаратом Дельсарт застосовував для навчання людей різних професій; у числі його учнів - Ж.Бізе, Рашель, М.Реді, Е.Лінд.
Особливо широке розповсюдження теорія Дельсарта отримала у США, де її вплив охопив кілька поколінь учителів руху й танцю (режисер і теоретик пантоміми С.Маккей, засновник системи художньої гімнастики Дж.Стеббінс). Продовжувачем ідей школи Дельсарта у Франції став А.Жироде, розвиваючи філософські аспекти творчості майстра танцю. Фундаментальне значення вчення Дельсарта для подальшого розвитку танцю модерн мало місце у творчості Е.Жака-Далькроза, Т.Шоуна, Р.Лабана, К.Йосса.
Моріс Бежар - балетмейстер-новатор, педагог, танцівник, послідовний наслідувач концепції універсального танцю, що має витоки у традиціях античних видовищ та масових дійств різних народів. Визначальна риса творчої манери М.Бежара - еклектичність, синтез прийомів з різних хореографічних систем.
Успіх хореографічної постановки "Весна священна" у 1959 р. (Королівський балет Бельгії, Брюссельський театр Монер) сприяв організації власної трупи М.Бежара у Брюсселі "Балет ХХ століття" (1969), пізніше - "Балет Бежара" у Лозанні. У цій творчій лабораторії художник-постановник М.Бежар розпочав експерименти зі створення синтетичних вистав, де танець, пантоміма, спів (слово) є рівноправними компонентами єдиного цілого. Як наслідок, розширювався розмір сценічних майданчиків, життя вимагало нових рішень ритмічного та просторово-часового оформлення вистави: М.Бежар першим запропонував використовувати для хореографічних постановок простір спортивних арен, розміщуючи на великій площі оркестр і хор, розгортаючи дійство в одному секторі арени, іноді - у кількох одночасно, що дозволяло активізувати участь глядачів у спектаклі.
Інтерактивне залученняпубліки до видовища, застосування у хореографії елементів драматичної гри зумовили яскравий динамізм синтетичного театру М.Бежара. Доповнював видовище великий екран, який наближав, збільшував зображення окремих танцюристів, привертаючи увагу до їх міміки, окремих рухів у пластичному малюнку. Усі ці прийоми мали на меті епатувати, вразити публіку. Так, наприклад, синтетичний спектакль "Муки Святого Себастьяна" був поставлений за участю сценічного оркестру, хору, вокальних соло й танцю (1988).
Діяльність школи-студії М.Бежара
Loading...

 
 

Цікаве