WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Складнощі в процесі інклюзії учнів з особливими навчальними потребами у звичайній школі - Реферат

Складнощі в процесі інклюзії учнів з особливими навчальними потребами у звичайній школі - Реферат

Вінніпезька школа для глухих та школа Фредеріка Фрезера для сліпих у Галіфаксі, побудовані у ті часи. На жаль діти з бідних родин, які мали вади та емоційні порушення, як правило були приречені плисти за течією у власній громаді. Доля цих дітей залежала від милосердя тих, хто їх знайшов та опікунської, наглядової турботи, яка була нормою, бо діти з вадами розвитку вважалися непридатними до навчання (Stainback, Stainback, & Bunch, 1989). Через те, що кількість бездомних та покинутих дітей зростала, будувались притулки та заклади для інвалідів, переважно в Онтаріо та Квебеці. Серед мешканців цих закладів можна було одночасно зустріти глухих, сліпих, розумово відсталих, калік, злочинців та волоцюг - тобто ці заклади були не більше, ніж людські "склади", в які "звалювали" дітей, від яких відмовились родини. На щастя, тогочасні реформатори освіти були здатними впливати на суспільні стосунки в достатній мірі, щоб підтримати попит на виправні заклади і ремісничі школи, в яких діти могли б навчатися професії, сподіваючись, що це їм дасть змогу стати самостійними в дорослому житті. Це відповідало задачам даного етапу - обов'язковій, безкоштовній освіті всіх дітей.
Протягом першої половини ХХ ст. учні з особливими потребами могли тільки обмежено одержувати освіту в масових школах. Виховання та навчання таких дітей як правило, лягало на плечі батьків, і часто по всій країні, за підтримки церкви, утворювались певні форми групового виховання у приватних будинках та при церквах. Дуже рідко дітям з вадами дозволяли відвідувати масові школи. Вони одержували освіту в окремих закладах інтернатського типу, або в спеціальних класах звичайних шкіл. Типовою для тих часів була ситуація - якщо сім'я дитини з порушенням зору жила в Західній Канаді, то батьки були змушені віддавати дитину в спеціальну школу-інтернат, як школа Фредеріка Фразера, що знаходилась аж у Галіфаксі на далекому сході. Іншим учням з особливими потребами, наприклад, розумово відсталим, прийшлося найтяжче, бо саме в цей час переважала думка про спадковість цієї недуги і переконання у тому, що саме розумова відсталість була причиною більшості суспільних проблем, таких як злочинність, дрібні правопорушення, бідність, проституція і аморальність. У результаті, більшість провінцій санкціонували примусову сегрегацію та стерилізацію.
Дійсно, таку практику вдалося здолати тільки у 1986 році, коли Верховний Суд Канади відмінив існуючий порядок.
Саме протягом 1950-1960 р. батьки повели боротьбу за надання послуг, що задовольняли б потреби їхніх особливих дітей. Громадські групи захисту, подібні до Канадської асоціації для розумово відсталих (зараз Канадська асоціація для проживання в суспільстві) та Канадської асоціації для дітей і дорослих з особливими потребами мали потужний вплив на майбутній розвиток освіти і зростання спеціальної освіти в межах масової шкільної освіти. На той час у більшості провінцій освітні послуги, що надавались дітям з особливими потребами неофіційно, не входили в систему освіти і надавались батьками, добровольцями та іноді вчителями-спеціалістами, які в основному займались пошуками фінансування, розробляли методики, програми. Ці розробки стали базою освітніх методів, що більше відповідали потребам учнів, враховували їхні індивідуальні особливості. Це стало значним фактором, що вплинув на створення в масових школах спеціальних класів для учнів з особливими потребами. Найчастіше освітні послуги надавалися і були організовані на основі класифікації і категоріальних розбіжностей. Відповідні школи почали використовувати системи тестування і оцінки знань учнів як головний спосіб діагностування і категоризації дітей. Саме таким був початок системи освітніх послуг для учнів з особливими навчальними потребами, визнаними сьогодні як "спеціальна освіта".
Andrews & Lupart (2000) описують традиційні підходи у процесі спеціальної освіти в 50-60-і рр.: направлення, тестування, категоризація, розміщення, програмування, які вони назвали "методом п'яти процедур". Важливо, що такий підхід прорізав нову нішу в тогочасних послугах масової освіти і через декілька десятиліть став конкуруючою системою освіти.
Незважаючи на те, що такий "підхід спеціальної освіти" увічнював ізоляцію та сегрегацію учнів з особливими потребами, педагоги використовували цю ситуацію для вдосконалення освітнього рівня особливих учнів. Таке досягалось зменшенням кількості учнів у класі, введенням спеціальних методів навчання, ресурсів, обладнання і програм, які ефективно враховували потреби кожної категорії учнів.
Важливо, що батьки та групи підтримки були задоволені, тим, що їм вдалося вибороти місця для особливих дітей в системі масової освіти, їх задовольняло відкриття в звичайних школах спеціальних класів. Кількість спеціальних класів та категорій дітей з особливими потребами у звичайних школах зростала по всій країні до 1980-х років. У звітах зазначалось, що в Альберті у 1950 р. було виявлено 256 учнів з особливими потребами і відкрито 16 класів в усій провінції, визнавалось 3 категорії учнів з порушеннями. Тільки за 3 десятиліття потому, в 1979 р., цифри зростали, як гриби після дощу: виявлено 23701 учнів, що мають особливі потреби, відкрилось 1720 спеціальних класів, визнано 15 категорій учнів з порушеннями. Така тенденція спостерігалась і в усіх інших провінціях і територіях, поступово збільшувалась кількість категорій, що потребували індивідуального підходу, відкривались нові спеціальні класи. На початок 1980-х років спеціальна освіта поширювалася, укомплектовувалася власним спеціалізованим бюрократичним апаратом, власними спеціальними програмами, послугами та персоналом. Рівень і діапазон освітніх послуг, що пропонувались учням з особливими потребами в загальній системі освіти включали індивідуальні навчальні програми, модифіковані навчальні плани, спеціальне обладнання, спеціально облаштовані класи і надавали консультативні послуги: логопедичні, медичні, фізіотерапевтичні та соціальні. Не викликає подиву той факт, що коли відділи шкільної освіти відчули безперервне зменшення фінансування протягом 1980-1990 рр., система спеціальної освіти прямо конкурувала за нього з загальноосвітньою системою, оскільки і там і там зменшувалось фінансування і штати.
Досить дивно, що більша увага з боку суспільства і бажання зміцнити соціальний захист і покращити життя в суспільстві осіб з порушеннями, призвела до занепаду системи спеціальної освіти в рамках загальної системи освіти (Friend, Bursuck, & Hutchinson, 1998; Wolfensberger, W., Nirge, B., Olshansky, S., Perske, R., & Roos, P., 1972). Вплив руху за громадянські права , що почався у 1970-х р., та федеральні закони США про сприяння адаптації людей з порушеннями і усуненню перешкод, що стояли на їхньому шляху, зростання соціальної активності у Канаді зумовиликонцептуальні зміни в масових школах. Спочатку виникло поняття "інтеграції", паралельно освітній концепції "нормалізації" в суспільстві. Як було заведено у ті часи, це просто спричинило переміщення окремих учнів з особливими потребами зі спеціальних класів до звичайних. Пройшло небагато часу, як з'явилися скарги як вчителів, так і батьків. Що можна очікувати від учнів з особливими потребами, яких
Loading...

 
 

Цікаве