WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Політичні передумови створення українських вчительських товариств - Реферат

Політичні передумови створення українських вчительських товариств - Реферат


Пошукова робота
на тему:
Політичні передумови створення
українських вчительських товариств.
Українці Галичини та Буковини, що в кінці ХVІІІ ст. ввійшли до складу Австрійської держави в 60-х роках ХІХ ст. скориставшись реформами, що проводились в країні, вступили в новий важливий період свого історичного розвитку, в якому розпочалося організоване життя, посилилась національна свідомість у всіх сферах культурної, громадської та політичної діяльності. У 1861 р. Галичина та Буковина, де переважну більшість населення становили українці стали окремими автономними краями в складі Австрії. Внаслідок цього отримали власні законодавчі органи (сейми) та виконавчі (крастові виділи). Проте українцям довелося докласти чимало зусиль аби отримати реальну можливість впливати на політичну ситуацію в тих землях, де вони жили, а також захистити розвиток національної культури. Такий стан справ був зумовлений рядом об'єктивних причин.
Згідно статті 19 Основного закону держави від 21 грудня 1867 р. всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток та збереження власної мови та культури. Визнавалась рівноправність всіх крайових мов у школі, державних установах та громадському житті. Держава зобов'язувалася кожному із народів створити необхідні умови для здобуття освіти своєю рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві і тому в різних землях трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил. [1]
Політичні реалії, що існували в Австро-Угорщині привели до того, що Відень аби заручитися підтримкою впливових польських землевласників та політиків, зробив їх повновладними господарями в Галицькому сеймі та уряді. А вони в свою чергу робили спроби підготувати ідеологічне підгрунтування для створення в майбутньому власної держави, в якій польська влада бачила і українські землі Галичини. [2]
Непростою була ситуація в Буковині, де австрійський уряд активно підтримував оніличування краю. Переважна більшість чиновників в органах крайового управління були німцями. Виключно їх призначали на посади президентів краю та їх заступників. Чималий вплив на політичну ситуацію мало румунське населення Буковини, що в свою чергу сприяло румунізації українців краю. [3]
Відсутність демократичного виборчого законодавства не давала можливості українцям мати вагоме представництво в Австрійському парламенті та крайових сеймах, так як не було створено рівних умов для реалізації політичних прав для всіх верств населення і особливо це стосувалося селян, а саме українців. Вони становили більшість. Таким чином вони не мали реальної можливості забезпечити собі національні свободи гарантовані конституцією. Реформа виборчого законодавства, що розпочалася в державі в 1906 р. сприятливо вплинула на цей процес.
Проте державний устрій Австро-Угорщини відкрив й інші можливості для ведення легальної політичної боротьби за розширення та реалізацію національних прав того чи іншого народу поставити їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Закон про об'єднання та збори від 15 листопада 1867 р. визначив порядок створення громадських об'єднань, і зробив цю процедуру досить прозорою і нескладною. Для відкриття товариства (організації) необхідно було подання до крайового управління його статут в 5-ти примірниках, де вказувалося з якою метою та чи інша група осіб засновувала товариство, а також засоби його діяльності, керівні органи, місцеперебування, спосіб вирішення спірних питань, умов розпуску. Якщо крайовий уряд відмовлявся дати дозвіл на відкриття товариства, то його засновники мали право на протязі 60 днів звернутися до міністерства внутрішніх справ. [4] Отже, була створена законодавча база для вільного об'єднання громадян в різного роду товариства та організації, яка дозволяла і українцям згуртовуватися задля виріщення найважливіших проблем, якщо вони не знаходили розуміння з боку владних структур.
Освітнє питання в багатонаціональній державі мало неабияке значення. Державний шкільний закон від 14 травня 1869 р. встановив основні принципи функціонування початкових шкіл. Він не заклав світський характер освіти, але й основу для обов'язкового та безплатного навчання. Згідно цього закону всі повноцінні діти віком від 6 до 14 років пивонні були навчатися в школі. Їхні батьки або опікуни були зобов'язані забезпечувати учнів підручниками та необхідним шкільним приладдям, а також несли адміністративну відповільність за невідвідування школи їхніми дітьми. [5]
§ 3 і § 17 закону про освіту визначив перелік предметів, що обов'язково повинні були викладатися у початкових школах. Окремо розтлумачувалися принципи діяльності так званої виділової школи (міської, яка першочергову увагу приділяла тому, щоб школярі після її закінчення могли вступити до середнього навчального закладу). Щодо мови навчання, то в § 6 закону було записано: "Про мову викладання і про вивчення другої крайовий мови вирішує крайова рада, прислухаючись до думки тих, хто утримує школу". [6]
Шкільний закон також детально розтлумачував основні принципи підготовки вчителів для початкових шкіл. Він зобов'язав місцеві органи влади відкрити спеціальні безоплатні навчальні заклади (вчительські семінарії) та організовувати теоретичне та практичне навчання майбутніх вчителів таким чином, щоб початкова школа одержала висококваліфікованих педагогів. §31 визначив, що "Мову викладання у вчительських семінаріях затверджує міністр освіти згідно з пропозицією крайової шкільної ради, якщо нічого іншого не передбачено законодавством". [7]
Розділ ІV закону передбачив низку заходів, спрямовану на підвищення професійного рівня вчителів, поза межами вчительських семінарів. Зокрема, передбачалося готувати також педагогів для початкових шкіл у вищих учбових закладах (університетах та технічних інститутах). Проте, слід сказати, що державою нічого не було зроблено в цьому плані.
Кількість учнів, згідно закону, з якою мав працювати один вчитель становила не менше 40 осіб. Тільки, якщо школу відвідувало 80 дітей, тоді дозволялося, щоб в навчальному закладі працювало двоє педагогів. Тижневе навантаження вчителя складало 30 годин. Щодо заробітної плати, то в § 55 державного закону було записано: "найнижча платня, нижче якої жодній зійти не можна, щоб старші і молодші вчителі вільні від побічних занять могли всі свої сили присвятити своїй праці, а перші з них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини, згідно з місцевими умовами". [8] Іншою роботою несумісною із працею вчителя педагогові не дозволялося займатися. Високими були вимоги до його моральних якостей.
Передбачався соціальний захист освітян на випадок втрати працездатності, пенсійне забезпечення, а також матеріальна допомога вдовам і сиротам вчителів початкової школи.
Розділ VІІ закону регламентував умови за яких обов'язково повинна була споруджуватися школа: в кожному селі, в околиці якого радіусом наодну милю нараховувалося 40 дітей шкільного віку. Фінансування початкових шкіл відбувалося за рахунок місцевих громад, але якщо коштів не вистачало, то витрати покривалися за рахунок крайового бюджету. Серйозними були вимоги до навчального приміщення, гігієнічних норм, шкільного приладдя. [9]
Закон дозволяв
Loading...

 
 

Цікаве