WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПедагогіка, Сценарії виховних заходів → Становлення національної методичної думки в Україні у ХІХ – на поч. ХХ століть - Реферат

Становлення національної методичної думки в Україні у ХІХ – на поч. ХХ століть - Реферат

учнів.
Шкільні підручники історії повинні являти собою не сухий конспект курсу, а будити інтерес учнів до історії, створювати в їх свідомості історичні образи.
Проте в школах Російської імперії у другій половині ХІХ ст. продовжував панувати так званий "формальний метод" викладання історії, на якомубазувалися підручники Д.Іловайського, які прославляли "мудрість і велич" російських царів.
Політична реакція не змогла зупинити розвиток методичної думки. Так, відомий історик М.М.Стасюлевич запропонував замінити "формальний метод" навчання історії по підручнику Д.Іловайського "реальним методом", який базувався на роботі учнів під керівництвом вчителя з історичними документами.
У 1881 році була перекладена і опублікована на російській мові "Методика історії" німецького педагога Г.Дистервега. Автор закликав до об`єктивного висвітлення історичних фактів. Його ідеї були розвинуті в методиці іншого німецького педагога Д.Кригера. Праця Кригера була перекладена і видана під назвою "Методика історії по Кригеру".
На початку ХХ ст. формується ліберальний напрям в розвитку шкільної історичної освіти. ліберальні професора склали для шкіл ряд підручників, у яких були відображені історична і методична концепції авторів, а також книги для читання, які давали вчителю і учням багатий додатковий матеріал з історії. Основну увагу вони зосередили на висвітленні політичної історії. Зазначений методичний напрям був представлений такими вченими: П.Г.Виноградовим, Н.І.Кареєвим, С.Ф.платоновим та іншими. Н.І.Кареєв активно пропагував застосування при викладанні еврістики як засобу повідомлення знань і способу розвитку учнів. Він визначив і сутність опитування: Основний смисл опитування полягає не в перевірці знань, а в особливому прийомі навчання … головне повинно полягати в бесіді вчителя з учнями, що має своєю метою краще засвоєння і закріплення навчального матеріалу. Вчитель привчає їх до елементарних прийомів аналізу і синтезу, індукції і дедукції, узагальнення і порівняння.
Паралельно з ліберальним продовжував розвиватися революційно-демократичний методичний напрям. До зазначеного напряму примикала і так звана школа Р.Ю.Віппера. На думку останнього, у шкільних курсах повинно вивчатися не рух людства в цілому, а рух людського суспільства. Основну увагу він приділяв не окремим фактам, а типовим для епохи явищам. Відповідно висувалось завдання формувати в учнів історичних і соціологічних понять. Розкриття закономірностей історичного процесу за Р.Ю Віппером повинно носити індуктивний характер: учень повинен сам в результаті індукції і дедукції вивести закономірності історичного процесу. А вчитель повинен надати йому для цього всі необхідні матеріали і консультацію.
Слід відзначити і роботу московського вчителя М.М.Коваленського. основними завданнями навчання історії він вважав формування в учнів розуміння закономірностей в історії і вироблення в них умінь самостійно працювати з різними джерелами. Разом з тим М.М.Коваленський вважав за необхідне засвоєння учнями певної системи історичних знань.
Інтенсивна розробка проблем викладання історії привела до появи спеціальної методичної літератури. У 1890 році вийшла книга А.Кролюницького "Досвід методики елементарного курса історії". зазначена праця орієнтувала вчителів не на механічне заучування школярами матеріалу, а на його осмислене засвоєння. Найбільш цінною з точки зору сучасних підходів до методики викладання працею дореволюційного періоду вважається книга вчителя М.П.Покотило "Практичне керівництво для починаючого викладача історії".
На початку ХХ ст. значне поширення отримали підручники К.А.Іванова. На його думку, викладання історії повинно бути живим і образним. Дослідник розвантажив підручники від фактів, імен і хронологічних дат. Для пожвавлення підручників К.А.Іванов використав фрагменти документів, а також ілюстрації.
Ідея образності у викладанні історії більш повне своє вираження знайшла у створенні різноманітних наочних посібників з предмету. Майже всі курси історії були забезпечені настінними і настільними картами. Був створений специфічний тип історичної карти. У навчальний процес запроваджуються учбові картини і розробляється методика їхнього застосування.
Завдання створення у школярів конкретних історичних образів привела до зародження екскурсійної роботи як органічної частини процесу навчання історії. Вчителі історії почали проводити екскурсії по історичних місцях та в музеї. Історичні екскурсії сприяли залученню в учбовий процес місцевого матеріалу
Активно запроваджуються нові методи викладання історії. Так, у школах знайшов поширення так званий біографічний метод, який передбачав "опис" видатних особистостей і засобом цього вивчення певних фактів і подій; колективно-категорістичний метод був пов`язаний з групуванням історичного матеріалу за основними проблемами або ідеями.
Метод реальний або хрестоматичний базувався на читанні і обговоренні першоджерел з хрестоматій, ставлячи перед собою мету познайомити учнів з "духом" епохи, життям народу.
Існували також прогресивний і регресивний методи. Якщо прогресивний метод передбачав вивчення подій у хронологічній послідовності, починаючи з найдавніших, то регресивний, навпаки, починав вивчення подій з сучасності, поступово заглиблюючись у минуле вітчизняної історії.
На початку ХХ ст. серед багатьох методичних течій слід виділити еволюційну і соціологічну течії. В основі першої лежало уявлення про те, що історія це закономірний процес в основі якого лежать суспільні ідеї і юридичні закони. Історія не має стрибків, розвивається плавно, еволюційно, по висхідній лінії. Представники соціологічного спрямування вважали, що історію творять народні маси і вивчати слід, головним чином, соціальні відносини, і формувати історичні і соціологічні поняття.
Педагогіки поч. ХХ ст. прагнули до такої побудови уроку, яка б стимулювала самостійну пізнавальну діяльність учнів, формувала б у них потребу в знаннях.
Література:
1. Джуринский А.Н. История педагогики. - М., 1999.
2. Історія педагогіки / За ред. М.С.Гриценка. - К., 1973.
3. Константинов Н.А., Медынский Е.Н., Шабаева М.Ф. История педагогики. - М., 1974.
4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. - Тернопіль, 1994.
5. Короткова М.В., Студёнкин М.Т. Методика обучения истории в схемах, таблицах, описаниях. - М., 1999.
6. Мешко О.І., Янкович О.І. Короткий виклад курсу "Історія української школи і педагогіки". - Тернопіль, 1998.
7. Методика обучения истории в средней школе / Отв. ред. Ф.П. Коровкин. Ч.1. - М., 1978.
8. Ступарик Б.М. Шкільництво Галичини /1772-1939/. - Івано-Франківськ, 1994.
Loading...

 
 

Цікаве